За мить до щастя



Категории Олесь Гончар ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Було перше повоєнне лiто. Зеленiли виноградники й виблискували першi снопи. Шляхом з вiйськового табору до мiстечка тюпають артилерiйськi конi, але везуть не гармату, як завжди, а бочку-водо-возку. Високо на нiй сидить Сашко Дiденко в пiлотцi набакиренiй, у медалях на всi груди. Про демобiлiзацiю думає, не iнакше. Бо всi в цi днi живуть лише думками про те, що скоро додому, а там кожного очiкує любов. У кожного — своя, а в когось просто невiдома, туманна. Насвистує, наспiвує бравий водовоз, чуб пшеничний напустивши на чоло. Лiто горить, пашiє, хмелить хлопця. З радостi вiн гогокає на все горло. У голову лiзе всяке, що чув про любощi фронтовi, про знайомства в медсанбатi. А вiн знав тiльки гармату, за боями нiколи на дiвчат озиратися. На жнив'яному полi бiля невивершеного полукiпка раптом щось майнуло, як живе полум'я. Жниця вийшла з-за копички, позирає на шлях до солдата звабним оком. Червона кофтина палахкотить на нiй. Волосся темнiє, вiльно спадаючи на плечi. Блищать загорiлi ноги. Жiнка п'є з глека воду й весело всмiхається до водовоза, нiби пiд'юджує, припрошує до себе. З'являються ще двоє чи троє дiвчат i давай жартувати, пiддражнювати солдата, спокушати натяками. А вiн дивиться лише на ту одну, яка не бере участi в ïхнiх безсоромних вихилясах. Сашко кидає вiжки, встає з воза i прямує до жниць. Тi з вереском розбiгаються, лише та, в червонiй кофтинi, залишається незворушно стояти. Дивиться очима, в яких безодня жаги й нiжностi. Нiщо не боялось його, все нiби ждало цiєï митi, цiєï зустрiчi з ним, нiби навiть довгожданим. Вказала на глечик — напийся, мовляв. Солдат не став, почав питати, як ïï звати. Вiдповiдала, що Лорi, Лариса. Золоту соломинку знiчев'я крутила в руках. Дiденко обережно забрав ïï, потiм узяв ïï маленьку руку у свою велику, грубу. Не пручалася, дивилася так, нiби все життя чекала саме його. У чорнiй хвилi волосся побачив срiбну нитку сивини. З якого горя, якого смутку вона? I сповнився ще гарячiшим почуттям до неï, бажанням оберегти, прихистити ïï. Руку не хотiлося випускати зi своєï, безодня очей зваблювала, а густо-вишневi губи були так довiрливо близькi. Солдат припав до них. А вона нiби й чекала цього пориву, вiддарювала його жаркими поцiлунками спраглостi, вдячностi й вiдваги. Раптом вона жахнулася, скрикнула йому в засторогу.До них наближалася смерть у виглядi незнайомого, чорного, в жилетцi, з блискучим серпом у руцi чоловiка. Це був ïï чоловiк, наближався вiн з почуттям несамовитоï правоти, з божевiльною каламуттю в очах. Дiденко згадав, що бачив недавно, як один ïхнiй солдат лежав на винограднику затоптаний, з перерiзаним горлом. I вихопив важкий трофейний пiстолет. Пролунав пострiл. Того ж дня Дiденко вже сидiв на гауптвахтi. Перший, хто його допитував, був упевнений, що причиною всьому — вино, але солдат сказав, що це дiйсно хмiль, та не той, про який вони думають. I замовк. Симпатiï вартових, звичайно ж, були на боцi ув'язненого. Передавали йому й цигарки, i ïжу, слухали безкiнечнi розповiдi про його Ларисочку I вже спiльно вiдтворювали легенду ïï життя: вiддано за нелюба, напевно, безприданниця. Зав'язав старий жмикрут свiт молодiй. От i збурунилась ïï душа, коли побачила цього бiлявого артилериста. Чули ранiше хлопцi, що любов змiнює людину, що в коханнi душа людська розквiтає, а тут це диво вiдбувалося на ïхнiх очах. Був, як усi, ïхнiй друг i ось враз — iз звичайного став незвичайним, став щедрим, багатим, багатшим за царiв, королiв! I це був ïхнiй Сашко Дiденко! Наче напоєний чарами, тiльки й жив вiн тепер своïми золотими видiннями, отими снопами, ïï красою, тiльки й чекав, коли вийде з гауптвахти та знов гайне до своєï циганочки (так вiн свою мадярочку називав). Мрiяв про весiлля. Але закон забороняв брати шлюб з iноземками. Старий ревнивець помер у лiкарнi, i справа набула широкого розголосу в краïнi. Говорили про безчинства окупацiйних вiйськ. Йшли депутацiï, вимагали винуватцевi найвищоï кари. А тут ще й вибори. Лариса кричала, що це ïï провина, але тiльки заступництво священика врятувало ïï вiд самосуду. Дiденка засудили до розстрiлу. На варту заступили молодi, i до ув'язненого нiкого не допускали. Приходила Лариса, але ïй теж не дозволили наблизитися. Тiльки в iншi змiни вдалося зустрiтися закоханим. Бiйцi без слiз i розчулення не могли дивитися на це побачення. Вирок подали на апеляцiю, але надiйшла вiдповiдь — усе залишається в силi. Комбату доручили вислухати останнє слово. Дiденко сказав, що нi про що не жалкує. За пiвгодини засудженого розстрiляли в яру, i тiльки пронизливий жiночий скрик сколихнув тишу над виноградниками. Дива не трапилося. Сталося все, що мусило статися.

Висновки В оповiданнi О. Гончара За мить до щастя художньо осмислюється краса i сила кохання, подається узагальнений образ митi життя, фiлософiя героя говорить про те, що людське щастя вiдносне й короткочасне. Можливо, людина й живе на землi заради цiєï прекрасноï митi, хоч i платить часто дуже високу цiну.

Метки За мить до щастя, ОЛЕСЬ ГОНЧАР, Стислий виклад твору, Скорочено, Уривки, УКРАÏНСЬКА НОВЕЛА, ОПОВIДАННЯ, твiр, стислий, короткий, скорочено, уривки, основна, думка, переказ
За мить до щастя