<< Главная страница

Собор



Категории Олесь Гончар ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал I Селище Зачiплянка своєю iсторiєю сягає в козацькi часи. На той час мiсцевi майстри виготовляли сiчовикам списи для захисту вiд ворогiв. Нинi на Зачiплянцi живуть металурги, тому з вiкон будинкiв завжди видно заграви домен, а в повiтрi вiдчувається гар вiд розпечених шлакiв. Ще одна особливiсть селища — старий собор, який зберiгає безлiч людських таємниць. Коли Микола Баглай, студент металургiйного iнституту, увечерi повертається додому, то завжди зупиняється бiля собору, милується величавою спорудою. Юнак певен, що коли-небудь iнопланетяни ...далекi, прийдущi, виринувши з глибин всесвiту, наблизяться колись до нашоï планети, перше, що ïх здивує, безсумнiвно, будуть... собори! I вони, iнозорянi, теж стануть дошукуватись тайни пропорцiй, iдеального суголосся думки й матерiалу, шукатимуть нiким досi не розгаданi формули вiчноï краси! Вiн дуже любить свою Зачiплянку, бо в нiй гармонiйно поєднанi природа i людина. I самий смисл буття чи не в тому, щоб пити красу цих ночей, жити у мудрiй злагодi з природою, знати насолоду працi i поезiю людських взаємин? I щоб навчитися цим дорожити, вiдчути потребу все це берегти... Є в Миколи брат Iван, який знаходиться у вiдрядженнi в Iндiï, якого так чекає кохана дружина Вiрунька. Тiльки — но одружившись, Iван зробив бiля двору лавку, щоб сидiти увечерi з молодою дружиною. На цiй лавцi любив уночi лежати Микола, дивитись на зорi, мрiяти i спiвати. Хлопця непокоïть доля собору, переживає, щоб споруду не зруйнували. Вiруньку турбує, коли приïде ïï Iван. Вона увесь час згадує, як Iван приïжджав до неï в село, коли вона працювала дояркою ще до одруження, як вiн вiльний час використовував для охорони порядку у парку разом з iншими дружинниками. А коли чоловiк поïхав у вiдрядження, Вiрунька теж записалась у дружинницi, хоча i дуже втомлювалась на роботi, адже працює на заводi машинiстом крану. Сусiд Вiруньки, Ягор Катратий, недавно вийшов на пенсiю. Все життя вiдпрацювавши на заводi, вiн не мiг всидiти на мiсцi. Спочатку ходив по оселях, встановлював парове опалення та крив дахи шифером, а потiм влаштувався бакенщиком на Днiпрi. А нещодавно у Ягора оселилась красуня племiнниця, що зветься Єлькою. Нiкому з мiсцевих хлопцiв ще не вдалось з нею познайомитись. Одного разу Микола опинився бiля Ягорового садка на старому цвинтарi, замислився над долею предкiв, похованих тут, якi теж були металургами, якi увiковiчили себе списами, виготовляючи ïх для запорожцiв. Предки Миколи жили для людей так само, як i козаки, що залишили по собi собор — шедевр запорiзького зодчества. До Миколи доходять чутки, що собор будуть зносити, а цього не можна допустити, щоб не було соромно перед нащадками. Миколi Баглаю судилося народитися у важкi роки... Йшла вiйна, навколо — пострiли i вибухи. Поранений солдат, пробiгаючи повз окопчик, побачив жiнку з щойно народженою дитиною, яка благала допомоги. Заюшений кров'ю, солдат побiг у соняшники, покликав на допомогу, i до породiллi прибiгла баба Шпачиха, прийняла новонародженого нащадка металургiв Баглаïв. Тепер, дорослий вже, Микола не вмiщається на лiжку. Показував якось своïй матерi пiд мiкроскопом пилюжинку заводського диму, з яким треба боротись, щоб повiтря над Зачiплянкою було чистим. Не байдужа юнаковi доля свого краю. Щоранку Микола бiгає до саги, готується до спартакiади. Одного ранку хотiв заговорити з Ягором Катратим, який рибалив, але в того був поганий настрiй — не клювали карасi. Коли в Катратого настрiй хороший, то вiн розкаже про те, як колись сталь варили. Микола увесь час потайки поглядає за Ягоровою садибкою, хоче когось там побачити навiть тодi, коли вся Зачiплянка прикута до свого улюбленого видовища — польоту голубiв над собором. Ill Єлька з самого дитинства звикла бачити цей собор зi свого села Вовчуги, але не весь, а тiльки вершечки, якi яскраво переливались вiд сонячного промiння. Цей собор був для неï мрiєю з тих пiр, як почула про нього вiд матерi, адже та ще дитиною ходила на богомiлля. Єлька виростала при фермi, де працювала мати, а батька нiколи не знала. У часи вiйни мати познайомилась з солдатом, який залишив пам'ять про себе, коротке кохання — Єльку, яку нiколи не бачив. Дiвчинка росла мовчазною i здичавiлою. Але надiлила ïï природа гарною вродою, добрим серцем, гордим характером. Одного разу у Вовчуги приïхав з мiста молодий лектор читати лекцiю про кохання. Але лекцiя була такою сухою i невдалою, що Єльцi стало обурливо, адже вона так мрiяла про справжнє кохання. А коли лектор пiшов проводжати Єльку, вона грубо вiдштовхнула його обiйми: Гетьте! Спершу самi навчiться кохати, а тодi вчiть iнших! За Єлькою впадав ще один хлопець з механiзаторiв, але вiн служить в армiï. А лист, одержаний дiвчиною, зовсiм вiдштовхнув ïï вiд хлопця не лише через жахливу граматику, а й через те, що крiм харчування на своïй службi вiн нi про що бiльше не писав. Вона на його листи не вiдповiдала. На роботi Єльцi було добре особливо тодi, коли замiнили завфермою. Замiсть п'янички поставили колишнього бригадира, який лагiдно ставився до дiвчат. Але навеснi Єльку спiткало велике горе. На глинищi привалило матiр, i дiвчина залишилась сиротою. Всi в селi ïй спiвчували. На похорони приïхав материн брат Ягор, запропонував перебратись у мiсто, сказав, що його дiм для неï завжди вiдкритий. Але дiвчина про це поки що не думала, хоча школу змушена була залишити. Треба було самiй дбати про себе. Одного разу дiвчата гуртом поïхали до мiста по комбiкорм. Склад комбiкорму знаходився у соборi. А оскiльки комiрник з'явився аж надвечiр, то довелось чекати ранку. Дiвчата пiшли ночувати до своєï землячки Вiрки, яка тут замужем за сталеваром Iваном, кликали Єльку з собою, але вона пiшла до дядька Ягора. Дядька дома, на жаль, не було. Дiвчина змушена була повернутись до собору. Там, на майданi, стояла ïхня вантажiвка. Бригадир iз шофером купили оселедець, хлiбину i пляшку. До вечерi запросили i Єльку. Вона теж випила, ïï розморило. Шофер кудись зник, а Єлька лягла спати пiд брезент у кузiв. Надворi розгулявся вiтер, пiд брезентом опинився i бригадир, спочатку спiвчував Єльцi, що вона осиротiла, потiм щось почав нашiптувати про кохання, — i дiвчина довiрилась йому. Ранком бригадир уникав Єльчиного погляду. Всi завантажували мiшки комбiкормом, а коли треба було ïх виносити з собору, Єлька вiдмовилась. За нею i всi дiвчата, бо не жiноча це справа — пiдiймати кiлькапудовi лантухи. Перед вiд'ïздом Єлька ще раз навiдалась до дядька Ягора, але вiн так i не з'явився. У селi для Єльки настало нестерпне життя. Бригадирова дружина не давала дiвчинi спокою, увесь час ображала, принижувала. Бригадив спробував ще раз пiдкотитись до дiвчини — одержав ляпаса. Згодом вiн виïхав з села, спочатку в сусiднiй радгосп, а потiм — на шахти захiдного Донбасу. Через пiвроку бригадир прислав Єльцi листа, кликав на шахти, але дiвчинi вiн був осоружним i брудним. Його дружина зовсiм знесамовитiла, почала пускати плiтки про дiвчину. Дiйшло до того, що матерi стерегли вiд Єльки своïх синiв. Зазнавши стiльки кривд i образ, дiвчина зовсiм зневiрилась у людях. Кiлька разiв дiвчина просила в голови колгоспу довiдку на виïзд, але вiн не давав. Селу були потрiбнi Єльчинi робочi руки, а людям було байдуже до ïï одинокоï душi, до ïï проблем. Ставши свiдком чергового галасу, де знов перемивали ïй кiсточки, дiвчина не витримала i вдосвiта подалась до мiста. IV Так Єлька опинилась у свого дядька Ягора на Зачiплянцi. Хоч племiнниця i сказала, що збирається вступати до технiкуму, дядько здогадався, що документiв у неï немає. Але пiсля смертi дружини Ягоровi було дуже самотньо, i вiн був радий племiнницi. ïй сподобалось у дядька. До того ж у мiстечку було дуже гарно — все поринало в садах. I люди живуть дуже вiдкрито — всi про всiх все знають, спiлкуються, все доброзичливо. Для Єльки нiби вiдкрився новий свiт. Тут дуже багато молодi, яка гуртується бiля двору Баглаïв, або трохи далi — Орлянченкiв. Але дядьковi не подобалось, що дiвчина задивлялась в той бiк, бо була не прописана. Єдина ïï дорога — до Днiпра, де дядько засвiчує бакени. Дядькове минуле було для Єльки загадковим. Ще змалку знала про материних братiв. Один пiшов до червоних i загинув на Перекопi, другий, Ягор, пiдлiтком опинився у Махна. Все життя Ягор працював на металургiйному заводi, давно вже реабiлiтований, а згадувати про юнiсть не любив. Але Єлька наважилась розпитати. Дядько не образився, розповiв про кривавi рейди. Того вечора вони засидiлись у човнi. I до них завiтали гостi, напросились прийти невдовзi на юшку, бо нiхто не вмiв ïï так варити, як Ягор Катратий. Прибульцi своïми безтактними розмовами i поведiнкою тiльки зiпсували настрiй. Єлька з дядьком Ягором вертались мовчки i бачили, як на велосипедах ïхали зачiплянцi на нiчну змiну. V На одному важливому засiданнi обговорювали долю собору. Володимир Лобода, син славетного металурга Iзота Лободи, представляв на цьому засiданнi Зачiплянку. Коли вiдзначалось 300 — рiччя Переяславськоï ради, треба було ремонтувати собор як пам'ятку архiтектури XVIII сторiччя. Володимир, який був тодi на комсомольськiй роботi, запропонував взяти собор у риштовання. Так i стояв, нiби полатаний, аж доки воно само вiд часу не осунулось. Здавалось, доля такоï величноï споруди була для зачiплянцiв байдужою. Але нi! Вiдразу пiсля засiдання жителька мiстечка Шпачиха пiдiйшла до Володьки з проханням захистити зачiплянських кiз. Вони, мовляв, з'ïдать весь бiлий хлiб мiста, i тому ïх заборонено тримати. Щоб заспокоïти жiнку, Лобода вирiшив порадувати ïï звiсткою про рiшення на засiданнi — вiдкрити базар на мiсцi собору. Своïм обуренням вона довела, що ïй не байдужа доля iсторiï свого краю, свого народу. Цей протест є нiби маленьким захистом вiд посягань навiки знищити отi голубi макiвки собору. Увечерi Володька завiтав на Зачiплянку, ненадовго затримався бiля Вiруньчиного двору, потiм поïхав до Ягора Катратого. Лобода товаришував з Iваном Баглаєм. Коли у Вiруньки й Iвана народився первiсток, то сам напросився кумувати. Особисте життя Володьки не склалось — дружина його покинула через рiк пiсля одруження. Проте Володька встиг отримати нову квартиру, переманив туди жити старого батька. А коли дружини не стало, то син — холостяк вiдправив батька у Будинок металургiв. I хоча Володька не цурався зачiплянцiв, був серед них своïм, Микола Баглай називав Лободу батькопродавцем. Цього разу Ягоровi гостi, поставивши Москвича за сараєм, мовчки сьорбали юшку. Вiрунька дивувалась, чого це Лобода не дозволив своєму батьковi чаркуватись з колишнiм махновцем Катратим, а сам ïздить до старого. VI Вночi собор молодшає, адже в темрявi не видно на ньому позначок часу. У вiйну зупинялись бiля нього i iталiйцi, i нiмцi. Колись тут напали на нiмецький обоз зачiплянськi пiдпiльники. Серед них був i син Шпачихи. Тодi загинуло багато молодi. Про них часто думали Микола Баглай i його друг Роман Орлянченко. Роман подiлився з другом, що переходить на iншу роботу, а Микола застерiг друга вiд кар'єризму, щоб той не став схожим на Володьку Лободу. Поговоривши з Ромкою i з Вiрунькою, Микола пiшов до саги. Вiн часто згадував Ягорову племiнницю. Вона запала в душу хлопцевi не лише своєю вродою, а i поглядом, який виказував внутрiшню силу i надiйну душу. Блукаючи Зачiплянкою, Микола пiдiйшов до юшкоïдiв. Дошкульними словами висловив бюрократам, Володьцi i новому рибiнспекторовi, все, що про них думав, адже обидва говорили про високi матерiï, а вели принизливе життя. А цього Микола Баглай не мiг терпiти. Потiм обидва юшкоïди сiли в машину i поïхали, але зупинились бiля собору. Володька скаржився, що собор псує йому нерви. Рибiнспектор запропонував Володьцi звернутись до саперiв i знищити собор. Проте споруда вважалась пам'яткою архiтектури. Про це свiдчила табличка, яку п'янi молодики, Володька i рибiнспектор, зiрвали iз собору. VII Несподiвано приïхав на Зачiплянку Єльчин голова колгоспу, розпитував про Олену Чечiль. Вона встигла втекти i сховатися в бур'янах на кладовищi. Дядько Ягор спочатку не хотiв розмовляти з головою, але той зумiв знайти пiдхiддо старого металурга, розпитуючи про господарство, розповiдаючи про врожаï свого колгоспу. Коли дiйшла мова до Єльки, то Ягор дiзнався, що дiвчину в селi знеславили. Боляче було Ягору за долю племiнницi. Але Єльцi було приємно вже вiд того, що хоч хтось у цьому свiтi жалiв ïï. Одного разу дядько Ягор дав ïй грошей, щоб сходила в кiно, i дiвчина пiшла в парк на денний сеанс. По дорозi зупинялась бiля iнститутiв i технiкумiв, але для вступу необхiднi були документи, яких у неï не було. Пiсля перегляду фiльму Єлька вийшла смутна. Фiльм був про кохання, але в ïï уявi кохання мало бути iншим. Як на Єльчину вдачу, то коли вже любов, так щоб iз вогнем, без оглядок, без стриму, а тодi що буде... Хотiла б жити палахким до нестями життям, коли люди згоряють вiд щастя, коли з любовi поезiя родиться... I хоч опеклася, так i не зазнавши кохання, але певна була, що воно є, сама про таке колись мрiяла у тi веснянi своï ночi, брунькуючi ночi — квiтнiвки... Аяе щось пiдказувало, що все це не для неï. Хоча й знала, що не даремно ïздить Володька Лобода i робить комплiменти. В iнших обставинах вона на нього i уваги б не звернула, а тут змушена слухати. Та й дядько Ягор натякає на те, що ïй потрiбна надiйна пiдтримка в життi. Недалеко вiд кiнотеатру знаходився музей, де було безлiч експонатiв з козацьких часiв, деякi речi недавнього минулого. Єлька побачила вагонетку. Можливо, саме таку ганяв на домнах ïï дядько Ягор у днi своєï юностi. А значить, i його праця багато значить для нащадкiв. Вiдвiдини музею трiшки додали дiвчинi настрою. Проходячи проспектом повз новi будинки, вона згадала розповiдь Лободи про його квартиру, яка потребує жiночих рук, але знову постає проблема з документами, яких у неï немає. А Володька мiг би швидко все влаштувати. Дядько наказав Єльцi не баритись i поспiшати прямо до бакенiв. Вона подумала, що там є для неï робота. Але побачила гостей — Володьку Лободу з друзями, якi чекали на неï. Компанiя ласувала пивом з раками, пригостили i Єльку. Вона залюбки приймала це частування, бо ïй придiляли тут найбiльше уваги. Розумiла натяки приятелiв на майбутнiй шлюб. За нею нiхто так не упадав. Вона пожалкувала, що буря не дала можливостi покататись на човнi. Настрiй все — таки поступово псувався, бо навiдалась до дядька Ягора квартальна, вимагала будинкову книгу. ïй теж, мабуть, небайдуже, що його племiнниця не прописана. . VIII На ранок наступного дня на Зачiплянцi зчинився переполох — викрадено було табличку з собору. Та чавунна табличка була неначе головним документом споруди, ïï охоронною грамотою. Першим дiзнався про це двоюрiдний брат Володьки Лободи слiпий Костя, колишнiй танкiст. Вiн проводжав свою дружину Наталку на роботу, яка i помiтила пропажу. Костя розлютився, бо цей собор був згадкою про його юнiсть i дитинство, коли був ще зрячим. Про це сповiстили Вiруньцi, адже вона була членом парткому. А оскiльки собор був у пiдпорядкуваннi Лободи, то довелось направитись до нього на прийом. У Лободи був хтось iз начальства, у якого Володька намагався випитати ставлення до собору. А оскiльки розмова велась в присутностi гостя, то Лобода пообiцяв Вiруньцi розiбратись. Жiнка вiдчула нещирiсть у його голосi, це ïï насторожило. Обвiвши поглядом кабiнет, вона побачила за шафою табличку, прикриту паперами. Невдовзi Вiрунька сидiла у приймальнi секретаря обкому. IX Того дня всi жителi Зачiплянки були знервованi, бо кожного турбувала доля собору. До того ж, з'явились халтурники — реставратори, що колись брали споруду в риштовання, але робiт так i не вели. Бiля собору зiбрався цiлий гурт людей, серед яких був учитель Хома Романович. Свого часу вiн побував в Магаданi за те, що дуже запально розповiдав своïм учням про долю собору. Пiсля зруйнування Сiчi запорожцi заснували в плавнях монастир, замiсть шабель взяли в руки книги. Але вирiшили залишити по собi згадку — збудувати собор, який би нагадував про козацьку волю i непокору. Але будiвничого не було, тодi викликався мiсцевий пiдлiток, який через три днi зробив собор з очеретини. Розповiдав, що саме таким йому собор приснився. Очеретяний макет сподобався козакам. Скликали раду i ухвалили будiвництво. Тепер учитель нiкому бiльше не переповiдає iсторiю споруди, хiба що найулюбленiшому своєму учневi Миколi. Баглаєвi. Вважає, що Микола — юнак — чистий думками i непорочний дiями. Колись вiн ще прославить нашу Зачiплянку, згадаєте моє слово... Пiд час громадянськоï вiйни махновцi вподобали великий дзвiн i повезли його в Гуляйполе. Але по дорозi вози проломилися, i дзвiн у плавнях шубовснув у воду. Сiм днiв гув, поки дiстався дна. Старожили i досi показують мiсце, до потонув дзвiн. I ось тепер вони з молодим поколiнням зiбрались бiля собору. Старi бабусi приïхали здалеку до храму, бо до них дiйшла чутка, що собор вiдкривають. А Шпачиха вирiшила збирати пiдписи на захист собору. Микола Баглай нiчого не говорив. Йому було несказанно приємно, що люди врештi-решт вирiшили вiдстояти незалежнiсть iсторичноï споруди. X Володька Лобода зовсiм не злякався Вiруньки, бо в нього був покровитель у вищестоящiй iнстанцiï. Цей покровитель ледве не позбавився посади через те, що його дружина охрестила дiтей. Тому все, що стосувалось релiгiï, було йому ворожим. У вихiдний день Володька вирiшив поïхати на Скарбне вiдпочити, покупатись i провiдати батька. З батьком вiн хотiв порадитись з приводу свого одруження, бо хотiлось мати успiхи не тiльки на роботi, а й бути щасливим. Вважав, що йому слiд бути ближче до народу, i поïхав автобусом. Протягом усiєï поïздки за вiкном можна було бачити собор. I виглядав цей собор таким красивим i величним, що Володька мимоволi задивлявся на нього. Особливiсть споруди — ïï розташування. Собор видно було з усiх бокiв на дуже велику вiдстань. На Скарбному було багато вiдпочиваючих. Володьку всi впiзнавали, всi гукали до гурту. Вiн пiдсiв до сiм'ï воєнкома. Лободу пригостили, навiть коньяку запропонували. Але самi господарi не пили, i гiсть змушений був вiдмовитись. Син воєнкома недоброзичливо вiдгукнувся з приводу ставлення до собору i пiшов до молодi разом з Миколою Баглаєм. Лобода нарештi iз зiпсованим настроєм вирушив провiдати батька. XI Будинок металургiв розташувався у мальовничiй мiсцевостi, нагадував санаторiй. Спека повиганяла пенсiонерiв iз задушливих примiщень у затiнок. На територiï санаторiю знаходилось пiдсобне господарство, i кожен бажаючий мiг знайти собi роботу до душi. Володька привiтався з директором, i той повiв Лободу на огляд територiï, неначе перевiряючого. Через певний час прийшов i старий Лобода, але дiзнавшись, що приïхав син, розлютився. Iзот Iванович привселюдно вiдмовився вiд сина, сказав, що сини загинули у вiйну, а Володька — не син, якщо вiддав батька в богодiльню. Я тебе кликав сюди? Не батько я бiльше тобi! Нема в тебе батька! Вiднинi й повiки! Вiдщепок ти! Геть iз моïх очей! — винiс вирок старий. Володька, зрозумiвши, що це прокляття, швидко опинився за ворiтьми. Але не батькового осуду злякався молодий Лобода, а того, що сцена вiдбулась в присутностi свiдкiв, i це могло завадити його авторитетовi. XII Сiм'я воєнкома поверталася з вiдпочинку. За кермом сидiв син, молодий архiтектор, мiцний парубок. У цiй мiсцевостi всi хлопцi — красенi, всi дужi i мiцнi, не дивлячись на те, що дихають таким жахливим повiтрям. Можливо, це тому, що предки цих юнакiв — козаки. Колись, виряджаючи юнака у козацьке вiйсько, на майдан до собору сходилась рiдня, а козак обiцяв коханiй дiвчинi привезти стiльки шовку та стрiчок, щоб вистачило вiд найвищоï банi собору до землi. Збереглися козацькi звичаï на цiй землi: гуртом проводжають кожного юнака в армiю, а руку, як нареченому, хусткою перев'язують. Воєнком був родом з пiвночi Росiï. Там теж було безлiч соборiв i монастирiв. В одному з таких монастирiв, у пiдземеллi, сидiв закутий у ланцюги останнiй кошовий Запорiзькоï Сiчi Калнишевський. Двадцять п'ять рокiв заточення в нелюдських умовах не зламали лицаря. Вiн дожив до ста тринадцяти лiт. У роки воєнкомовоï юностi жила в молодих серцях руйнiвна сила. Але воєнком не руйнував соловецьких храмiв, поïхав навчатись в артилерiйське училище. По — справжньому вiн зрозумiв красу цих пам'яток архiтектури на фронтi, коли воював у цих козацьких краях. Тодi, надивившись фашистських руйнувань, нашi воïни намагались врятувати будь — яку споруду, не кажучи вже про таку красу, як цей собор. Можливо тому, що по — новому вiдкрилась воєнкомовi архiтектурна довершенiсть собору, вiн i сина вивчив на архiтектора. Батьки пишаються, що виростили небайдужу людину. Син живе в iншому мiстi. Коли приïздить у вiдпустку, ïхня квартира стає осередком молодi. Недавно, вiдвiдавши Карпати, син приïхав дуже схвильованим. Пiдчас дослiдження дерев'яноï архiтектури на власнi очi бачив, як учнi i вчитель розбирали на дрова дерев'яну церкву. А коли приïхав до батькiв, то i тутешнi новини його не радують. Пригнiчує юнака думка про загрозу знищення козацького собору. Батько пообiцяв, що пiде до вищого начальства заступатися за собор. Один раз вiн вже рятував його у вiйну, пiде рятувати i зараз. Син заспокоïвся i почав вдивлятися в архiтектуру свого мiста, яке увiбрало в себе i дух старовини, i ознаки сучасностi. I хоча ця сучаснiсть являє собою високi будники з безлiччю однакових безликих квартир з низькими стелями, молодий архiтектор любить своє мiсто, бо тут вiн рiс, тут його найкращi друзi, його батьки. XIII Табличка з'явилась на соборi так само раптово, як i зникла. Проте довелось — таки Лободi побувати у першого секретаря обкому на прийомi. Сам перший секретар розпочинав свiй трудовий шлях на цьому ж металургiйному. З вiйни повернувся генералом, потiм працював секретарем сусiдньоï областi, аж доки не перевели сюди. Спочатку спитав у Лободи про батька, потiм розповiв про те, що саме Iзот Лобода i Ягор Катратий врятували вiд переплавки в роки вiйни величезну скульптуру Титана — уособлення трудовоï доблестi металургiв. А на пропозицiю Володьки позбутися собору секретар вiдповiв несподiвано: А всi ж ми козацькi дiти. I все. Козацькi дiти. Розумiй, як хочеш... Собор — це витвiр рук людських, це витвiр мистецтва для всiх поколiнь, який треба зберегти. А в хатi Ягора Шпачиха вмовляє Єльку дати згоду вийти замiж за Во-лодьку. Не хочеться Єльцi єднати свою долю з нелюбом, та, мабуть, при-йдеться. Дiльничний iнспектор навiдався недавно цiкавитись пропискою та ïï життям. При появi Володьки з'явилась якась надiя на краще, бо вiн намагався заспокоïти, все владнати. А пiсля його вiд'ïзду дядько Ягор продовжив розмову про замiжжя. Єльцi було прикро, але виходу для себе вона не бачила. До того ж, Микола Баглай, який припав ïй до серця, кудись вiд'ïхав. А Єльцi хотiлося кохати, бути коханою. Для себе вона вбачала щось символiчне у зустрiчi зi стадом худоби, яку з далеких районiв вели на бойню. Тварини мовби зневажаючи на те, що ïх жде, якось майже погiрдно несуть на бойню, пiд молотки, свою круторогу волю, степове життя. XIV Вiрунька дуже сумувала за заводськими гудками. Здавалось, що вони спiвали, коли одружились Вiрунька та Iван Баглай. Любила вона. Зачiплянку за те, що шанували тут народнi звичаï. На весiллi в молодоï пари вiдгуляло пiвзаводу. На завершення батькiв викупали в Днiпрi, щоб молодим краще жилось. А молодi i справдi були щасливi. Хоч i гаряча натура в Iвана Баглая, проте дружину свою вiн кохає, нiколи не кривдить, i дiтей навчає шанувати матiр. Коли Iвана послали в Iндiю, вся Зачiплянка вийшла його проводжати. Оскiльки стара Баглаïха занедужала, то Вiрунька попросила приглянути за дiтьми сусiдку Лесю Хомiвну. Вся Зачiплянка знала про кохання Лесi — фронтовички i комбата, який наприкiнцi вiйни загинув у Польщi. А свою таємницю вчителька Леся Хомiвна довiрила лише своïй молодшiй подрузi Вiруньцi. Пiсля вiйни подружилась вона з молодим вихователем iз ремiсничого. Але одного разу вiн безтактно згадав ïï перше кохання, i вона не вибачила цього. Тому в життi Лесi — фронтовички залишились лише спогади i ïï учнi. У Вiруньки залишились своï, дитячi спогади про вiйну. ïï мати, як i iншi жiнки, ходила до найстрашнiших концтаборiв, викуповували у нiмцiв за самогон своïх чоловiкiв. Вiруньчина мати привезла в село свого коханого ледь живим, довго його визволяла з пазурiв смертi. Коли батько приходив до тями, вiн гладив донечку по голiвцi. Потiм нiмцi вiдступали i спалили село; вiд ïхньоï хати залишилась лише пiч з намальованими пiвниками. Батько помалу одужував i невдовзi з iншими чоловiками марширував на толоцi, вдруге мобiлiзований. Однiєï ночi, не сповiстивши сiм'ям, чоловiкiв вiдправили на фронт. Дiти, не заставши батькiв на толоцi, потайки вiд матерiв побiгли ïх наздоганяти. Дiйшовши до Днiпра, побачили на другому березi, поритому снарядами, щось розкидане, — i вжахнулись — то лежали мертвi ïх батьки у цивiльному одязi, бо ïх так i не встигли переодягти. XV Єлька нiколи не лягала вiдпочивати вдень, аж ось заснула i побачила страшний сон: неначе вiд повенi розлилася велика вода, а вона перейшла через цю воду на заборонену територiю; схопив ïï собака — i не вiдпускає. Єлька зрозумiла, що назад вороття немає — i прокинулась. А тим часом дядько Ягор скликав сусiдiв на юшку. Нiхто не знав з якоï нагоди, всi вiдмовлялись. Вiдмовились i Вiрунька з Лесею Хомiвною. Одна сказала, що без чоловiка на гулянку не пiде, друга вiдмовилась, бо не хотiла сидiти з юшкою дами за одним столом. А Роман Орлянченко зразу здогадався, що вечеря з приводу заручин, i пошкодував, що Микола Баглай поïхав на спортивнi змагання. Єлька не могла зрозумiти, чому Шпачиха i ще якiсь жiнки метушаться бiля столу. А коли здогадалась, то вирiшила тiкати, почала похапцем збирати своï речi. Тож, коли увiйшов Ягор, дiвчина почала кидати йому в обличчя звинувачення. Але дядько почав умовляти дiвчину. Єлька розумiла, що вiн турбується про ïï долю, бажає, щоб не була самотньою, щоб якось влаштувала своє життя. ïй стало шкода i себе, i дядьковi самотностi; вона дала волю сльозам, але увечерi вийшла до столу заспокоєна. XVI Єлька сидiла за столом така сувора, що Лобода, знаходячись поруч, боявся випадково торкнутися ïï. Тiльки запобiгливо пропонував страви. Але дiвчина була неприступною i навiть не дивилась в його бiк. Вечiрка видалась понурою. Дехто з сусiдiв просто заходив повечеряти пiсля змiни, щоб дома не завдавати клопоту сiм'ï. Володька попросив Ромцю Орлянченка принести магнiтофон, бо в Катратого не було музики. Але замiсть Орлянченка з'явився Микола Баглай i викликав Єльку з — за столу. Дiвчина, не задумуючись, вийшла до нього. Тодi всi полегшено зiтхнули, бо зрозумiли: якщо тi двоє вийшли i не з'являються, то мiж ними справжнє почуття. Лобода вийшов iз — за столу i зник у садку. Вечеря без нього повеселiшала, навiть Вiрунька прибiгла. Катратий так розвеселився, що запропонував рiзати до столу гусей. Гуляння продовжувалось. XVII Єлька i Микола цiлу нiч блукали Зачiплянкою. Над селищем рожевiло небо, бо поруч були заводи, що червонiли загравами i сiрiли бурими димами. Побували вони i бiля саги, i бiля редуту, що залишився з рокiв вiйни. Обоє вони — дiти вiйни. Але його батько загинув, а ïï — невiдомо. Може, десь живе i не знає, що є в нього красуня — донька. Микола розповiдав дiвчинi про свiй винахiд, про змагання з веслування. Стiльки нiжностi було в його голосi, у його руцi, коли брав Єльку за руку. I тодi дiвчина збагнула, що саме таким має бути справжнє кохання: Я знаю, знаю вiднинi, кохання — це нiжнiсть i чистота! Нiжнiсть, що дужча за смерть! Єлька хотiла розповiсти Миколi все про себе, але, дивлячись на бiль в ïï очах, хлопець зупинив дiвчину. Потiм вони опинились бiля собору. I коли вiн говорив ïй про красу споруди, розповiдав про велич, вона згадувала грузовик, комбiкорм i свiй сором. Впевнила себе, що негiдна такого хлопця, як Микола. Свiтало, люди поспiшали на перший автобус. Вчитель Хома Романович, йдучи на зупинку, побачив закоханих i промовив: Собори душ ваших бережiть, друзi... Собори душ! Молода пара замислилась. А потiм Микола сказав, що ïде з iншими студентами на збирання врожаю у село Вовчуги. Єлька аж похитнулась вiд несподiванки, а Микола розцiнив цей крок як сум перед розлукою. В очах п застигли сльози. Сказавши Миколi, що всi документи при нiй, Єлька скочила в автобус i загубилась в натовпi. Цим документом, що був при нiй, була ïï любов. Але Микола цього не знав, хоч розумiв, що в ïï поглядi вiдбилось прощання. XVIII Ягор Катратий цiлий день вiдсипався, а увечерi знову засвiчував своï бакени. Довго сидiв на березi бiля вогнища i щось згадував. Чорне вогнище Ягор був ще пiдлiтком, коли вперше почув про свободу. Степом, де вiн пастушив, ïхали махновськi тачанки. Махно спинив свiй погляд на Ягоровi. Руде занехаяне хлоп'я нагадувало батьковi анархiï його самого в дитячi роки, його голодне сирiтство. Взяв хлопчика до себе джурою. Так розпочалась Ягорова гуляйпiльська юнiсть. Махна вважав легендою. Той був терористом з пелюшок; тiльки неповнолiття врятувало його вiд смертi. Повернувшися з каторги, Махно для багатьох став легендарним патлатим кумиром. До вiйська свого добирав людей вiдданих, ладних батька — матiр повбивати за Махна. Брудне вошиве вiйсько побувало i бiля собору. Прикриваючись шевченковими гаслами, почали грабувати i плюндрувати його. Зупинив анархiстiв владний голос професора Яворницького. Без страху став вiн перед бандитами, затулив собою цей велеттисячолiтнiй. Махно чув про старого професора — збирача козацькоï слави, знав, що той створив козацький музей. Ходила легенда, що самому царевi не дав Яворницький покуштувати козацькоï оковитоï, знайденоï пiдчас розкопок. Неповагу до свого вiйська Махно вважав неповагою до себе. Тому викликав до себе малого джуру, дав наган i наказав застрелити старого професора. Хлопчик кинув наган i вiдмовився стрiляти. Невiдомо, чому Махно не вбив Яворницького, може, й справдi вiдчув себе слабкiшим за старого iсторика, який зберiгав для нащадкiв i запорiзьку славу, i запорiзький дух. А коли запропонував розповiсти про собор, Яворницький знайшов у натовпi очi хлопчика — джури i почав оповiдати, що ранiше, ще в княжi часи, мовляв, собори найчастiше будували на честь перемог, а цей був збудований козаками на знак прощання зi зброєю, з Сiччю. Цариця пiдступно забрала у козакiв i зброю, i прапори, i волю. А вони напомiсть збудували собор для вiчностi, неначе дух свiй на його шпилi послали у небо. Пiсля розмови з Яворницьким Махно вiдчув себе переможеним. Довго ще гуляло його вiйсько в лiсi бiля Скарбного. Напившись, Махно довго ще вигукував погрози спалити собор. Може, з цього моменту i почався його останнiй рейд, коли без золота, без скарбiв, тiльки з гуляйпiльськими вошами прийме його берег чужицький, берег його довiчних скитань. Прийме, щоб ганьбою покрити вигнанця i всi його сатанинськi зусилля, i щоб уже десь в пекучих пустелях Сахари пiд найманими прапорами iноземного легiону рейдували його останнi тачанки, розмальованi облинялими яблуками, забризканi грязюкою степових украïнських дорiг. XIX Микола з однокурсниками разом iз селянами Вовчугiв жнивують — вантажать на токах зерно. Миколi добре тут, здається, що i повiтря пахне Єльчиним духом. Мiж Миколою i його напарниками почала точитися дискусiя щодо необхiдностi збереження собору, усi дев'ять бань якого видно аж сюди, у Вовчуги. Геннадiй на життя дивиться суто матерiалiстично. Вiн не бачить користi в соборовi. Навiть високi людськi поняття патрiотизму, безсмертя вiн розглядає як те, без чого можна прожити. Микола ж, навпаки, вiрить у людську велич, вiдбиту у каменi, на полотнi, в iнших творiннях людськоï душi. Античнi майстри, будiвничi пiзнiших вiкiв... Хiба вони не виправдали своє буття на землi? Людинi властиво жити почуттям доцiльностi, почуттям безконечностi. Людина прагне продовжити себе в далеч майбутнього — хiба це не природно? Все живе в природi прагне цього. Навiть квiтка квiтує для того, щоб зоставити пiсля себе насiння, щоб знову вiдтворити свiй квiту майбутньому... А мистецтво — це невигубний слiд людства, його злети, його верхогiр'я, на яких панує дух перемоги над смертю, дух незнищенностi... Баглая скрiзь переслiдував Єльчин образ. Вiн уявляв собi той день, як ступить вона на його подвiр'я, як познайомить з матiр'ю, як мати радо зустрiне молоду невiстку. Адже вона для Миколи i стала отiєю Оленою Прекрасною, з якою вiн може бути щасливим. Але не знав Микола, що вiдтодi, як попрощались вони бiля автобуса, Єльку нiхто бiльше не бачив. Ягор не змiг розшукати племiнницю, зажурився, боявся, щоб вона нiчого з собою не скоïла. XX Iван Баглай недавно повернувся з Iндiï додому. Так скучив за рiдною землею, що спочатку навiть хотiв вiдпочинку. Мрiялось разом з сiм'єю поïхати на вiдпочинок на морське узбережжя. Але дiзнавшись, що рiдному заводовi потрiбнi його руки — оформився на роботу. Через кiлька днiв стане до мартена, а поки що з кухлем пива чекав Вiруньку бiля прохiдноï. Колись пиво розливав фронтовик — iнвалiд Филимон — порядна, чесна, принци-пiальна людина. Тепер у заводському парку стоять автомати. Iвана побачив його кум Володька Лобода, почав розпитувати про Iндiю. Але Iван за час вiдрядження зробився бiльш стриманим i багато не розповiдав. Володька поскаржився на Iванового брата Миколу, який вiдбив у Лободи наречену. А Лобода мрiяв створити сiм'ю, забрати батька, щоб люди не судили. Iван розпитував про Iзота Лободу, якого вважав своïм вчителем i якого часто згадував в Iндiï. Володьку все — таки цiкавили особистi проблеми. Поскаржився Iвановi на його дружину, яка зчинила галас через собор. А це вплинуло на кар'єру Лободи. Баглай пiдтримав Вiруньку, адже в Iндiï люди пишаються своïми храмами, своєю iсторiєю. Чого б сюди не запросити iноземнi делегацiï? Зачiплянцi є чим пишатися. Володька пiшов, залишивши негарнi думки у подружжя. Вiрунька згадала, що випадково була свiдком розмови Володьки з учителем. На зауваження Хоми Романовича про собор Володька почав загрожувати вчителевi, що знову вiдправить в тундру, хоча того вже давно реабiлiтували. Не порадувала Iвана i зустрiч з Семеном Таратутою, який не мiг одержати вiдрядження у Бхiлаï через пияцтво. Повернувшись на Батькiвщину, Семен остаточно спився. Вiн уже не хотiв працювати бiля домни. Його вдовольняв тимчасовий заробiток. Попутники Таратути почали вимагати в Iвана могоричу. Щоб уникнути бiйки, Вiрунька вмовила чоловiка йти додому. Бiля причалу Iван побачив хлопця, схожого на Миколу. Вiн пишався братом, бажав йому хорошоï долi. Адже у вiйну Iван допомагав матерi прогодувати сiм'ю: робив жорна, виливав з дроту ложки i ходив на село мiняти. Однiєï зими ледь не замерз. А пiсля вiйни пiшов у ФЗУ. А тепер радiє, що хоч брат Микола став студентом. Люди ïхали на Скарбне вудити рибу. Навколо була така краса! В Iндiï Iван вперше помiтив, як люди бережуть природу. Адже людина доти людина, допоки не втратила здатнiсть бачити, крiм потворностей життя, i його красу. Той, хто бачить це, може, не так мучитиме себе, гiрко питаючись, хто я i навiщо, звiдки й куди? XXI Єлька прийшла до заводськоï брами, де стояв пам'ятник Титановi, врятованому в роки вiйни заводськими металургами. Пiдiйшла до вiконечка заводоуправлiння i попросилась на найважчу роботу, але ïй вiдмовили. Вона пiднялась на мiст, що пролiг над заводським подвiр'ям i довго iз заздрiстю дивилась на працюючих людей. До вiконечок iнших заводiв пiдходити не хотiла — боялась бути осоромленою. Згадувала Вовчуги, адже там був Микола. Боялась, що йому розповiли про неï однi лише прикрощi. Уявляла, як вiн вiдвернеться вiд неï. Знову повернулась у сквер; там стала свiдком конфлiкту мiж чоловiком з кошиком i мiлiцiонером. Потiм чула, як перешiптувались сивi жiнки — одна з них згадувала своє перше кохання. Дивилась, як дiти годують голубiв, i пригадувала собор, над яким цих голубiв цiлi зграï; побувала бiля Миколиного iнституту. Знiчев'я сiла в автобус, який ïхав на Скарбне. Бiля ворiт Будинку металургiв сидiв старий Iзот Лобода, чекав бездушного сина. Хоч i вигнав Володьку, а все одно чекав. Дивився на затоку, боявся, що якась нерозважлива людина перетворить його на таке ж смердюче море, яка Каховське. Згадав, як захищав цi плавнi вiд браконьєрiв. Побачив, що стежкою йшла дiвчина в бiлiй кофтинi, проходячи повз нього, привiталась. В очах ïï старий металург побачив безмежне горе i зупинив ïï, розпитав. Єлька сама почала розпитувати старого, чому вiн тут. Старий металург гiрко плакав, i Єлька вiдчувала себе винною, що зачепила його болючу рану. Старий взяв себе в руки i, дiзнавшись, що Єлька голодна, звелiв ïй iти за ним. XXII Один iз заводiв скинув води в Днiпро. У рiчцi загинула риба. I тодi керiвники мiста подумали про необхiднiсть очисних споруд. Згадали про проект заводського механiка Олекси Артеменка i студента Миколи Баглая. З цiєю метою Миколу навiть викликали з сiльгоспробiт. Повертаючись з села в пiднесеному настроï, Микола задивлявся на соняшники, якi дуже любив. В цей день у нього був день народження. ïхав попутними. По дорозi думав про Єльку, про Зачiплянку, про своє мiсто, яке дихало димом. Мрiяв про чисте повiтря для всього живого i думав про втiлення мрiï в життя. Приïхавши додому, спитав у матерi про Єльку. Дiзнавшись про зникнення, розхвилювався, але мати примусила його пообiдати. Побiгдо Олекси, щоб ще раз разом обговорити свiй проект, яким зацiкавився секретар обкому. Вiд Олекси дiзнався, що секретар потрапив у лiкарню з iнфарктом. Несподiвано Микола запропонував ïхати на Скарбне. XXIII Для Єльки розпочалось нове життя. Iзот Iванович сам клопотав про неï перед директором Будинку металургiв, щоб взяли на роботу. I ось вона працює офiцiанткою, розносить ïжу сивим ветеранам. З першоï зустрiчi старi люди довiрили ïй своï болi. Нелегко на старостi лiт називатись пiдопiчними, але здебiльшого ïх вiдправляють сюди рiднi дiти. Роботи у Єльки було небагато, тому вона часто блукає лiсом, купається, розмiрковує над життям. Згадується ïй Микола, його чиста любов до неï. Вважає себе негiдною такого хлопця, нехай краще одружується з якоюсь студенткою. А ïï життя обминуло щастям. Доведеться, як i матерi, вiкувати самiй. Але ось на стежинi побачила Миколу. Говорила з ним вiддалено, навмисне на себе набалакувала, виставляла себе непутящою. Але Микола зупинив ïï, для нього вона була святою. Невiдривно на неï дививсь. Святе й зараз. Святе й чисте, як сонце, створiння! I не чув я, що злiтало зараз з твоïх уст. Все оте вдаване, навiяне, награне — то не ти. I навiть якщо уява щиро нагнiтала все це, не вiр i крикам власноï уяви, ти краща за них! Єлька i Микола освiчувались в коханнi на березi Скарбного в тiнi старезних дубiв. XXIV Жителi мiста люблять вiдпочивати на Скарбному. З рюкзаками вирушають за мiсто, увечерi розводять вогнища, спiвають пiсень, вiдпочивають вiд диму i турбот. На Скарбному завжди багато закоханих. Родина Баглаïв зараз тут вiдпочiває, i Єлька з Миколою теж. Вона спiває. На пiсню приплив човном до гурту i Лобода — ветеран, обiйнявся з Iваном, як iз рiдним сином. Старий металург розповiдав про своє життя. Навiть тут, у Будинку металургiв, вiн невгамовний — стереже Скарбне вiд браконьєрiв. До того ж, вiн у притулку, як колись запорожцi в монастирях, доживає життя. Баглаï дякували старому за те, що пiдтримав Єльку. Згодом вони мають намiр забрати ïï на завод. Старий Лобода розмiрковував про людську сутнiсть — здатнiсть робити добро, вiд чого на душi стає легко i чисто. А потiм попросив Iзот Iванович розповiсти про Iванове вiдрядження в Iндiю. Бхiлайське вогнище Iван згадував, як викликали в Москву, запропонували полетiти в Бхiлаï. Погодився. Попереду чекав перелiт iз заснiженоï Батькiвщини в далеку краïну вiчного лiта. Але такий знайомий сервiс супроводжував у польотi. Пiдчас зупинки довго чекали пiлота пiд крилом лайнера. Вiн запiзнювався, а лiтак було зачинено. Намерзлись i дiти, i дорослi. I ось перелiт через Гiмалаï i... Iндiя. Iнший клiмат, iншi звичаï, iншi люди. Металургiйний завод розкинувся на фонi пальм, без прохiдноï, на подвiр'ï — базар, мiж людьми блукають корови. Iванiв пiдручний мав восьмирiчну доньку. I коли Баглай пожартував, що можуть породичатися, бо в нього такий же син, мiж чоловiками склалися стосунки суцiльноï довiри, як мiж родичами. Але це чомусь не сподобалось Таратутi. Вiн зневажливо ставився до мiсцевого населення. А заводчани ставились до Таратути з повагою. На день народження подарували чудову настiльну лампу з бiлого нефриту, яку iменинник наступного ж дня перепродав. А потiм зв'язався з мiсцевими комерсантами, зайнявся гендлюванням. За двадцять чотири години Таратуту було повернуто на Батькiвщину. Згадав Iван i першу плавку, радiсть iндiйцiв i подальшу важку працю. Згадав, як пiдчас вiдпочинку перепливав озеро, i враз стемнiло. Ледве доплив до берега, прибився до рибальського вогника. Люди ставились до Iвана щиро, а вiн намагався якомога повнiше ознайомитись з ïх культурою i звичаями. А на ранок рибалки повели Баглая до його друзiв. Пiсля цього i Iвана хотiли вiдправити додому, але повiрили на слово, що вiн бiльше не вiдлучатиметься. Баглай на все життя запам'ятав рибалок з якогось племенi, що дали йому притулок i показали зразок людяностi. XXV Коли поснули всi вiдпочиваючi, старий Iзот Лобода поплив на човнi рибалити. Тут, на Скарбному, його прозвали дiдом Нечуйвiтром. Зарекомендував себе вiн охоронцем цього куточка рiдноï землi вiд браконьєрiв, якi глушать рибу, псують дерева i трави. Доглядає дiд Нечуйвiтер i молоденькi дубочки, що ïх насадили замiсть зрубаних. Навiть табличку прибив з написом: Хто посадить, того i онуки згадають.... Старий Лобода знається на лiкарських рослинах, збирає ïх до сходу сонця, допомагає людям. Сидить Iзот Iванович у човнi, згадує юнiсть, як у громадянську вiйну воював на бронепоïздi, а потiм будував домни i мартени. Разом зi своïм другом Ягором Катратим працював на заводi усе життя. Коли чистка на всiх була по заводах, пiдбирались i до Ягора, Iзот за нього тодi вступився. Звiдти й почалося ïхнє побратимство на все життя. Недавно Ягор приходив провiдати свого друга Iзота. Ось тiльки син Володька не приходить до старого, а батько його чекає. Так хочеться, щоб став його син отим хорошим заводським хлопцем, яким був ранiше, щоб створив сiм'ю, прийшов до батька з онуками i забрав до себе. Але Володька не з таких. Егоïзм, кар'єризм полонили його душу. I вiд цiєï думки старому Лободi хочеться сказати синовi: А понищиш, кинеш у небуття батькiвське, сину, то й власне твоє життя безцiльно впаде, заглухне в тебе ж бiля нiг... Калiка той, хто не здатен предкiвщиною дорожити. Людинi дано пам'ять, що сягає у вiки, тому вона й людина... Старий побачив на березi закоханих — Єльку i Миколу Баглая. Згадалась розповiдь Миколина про плем'я далеких островитян, якi не мали зброï, щоб боротись з колонiзаторами. Тодi островитяни вдягли свiй найкращий рiзнокольоровий одяг, взяли бамбуковi списи i з ритуальними танцями вийшли на бiй з ворогом. Так люди захищались красою вiд вогнепальноï зброï завойовникiв. Старий Лобода знову подумки звертався до сина: Дорожiть днем — ось що я вам скажу, молодi! Дорожiть миттю, секундою! Живiть так, щоб встигли зоставити слiд пiсля себе путящий. Живе не той, хто чадить. Живе — хто iскрить! Знайте, що всi ми станемо передсудом будучини, а перед тим судом нiякий Тамерлан, нiякий найбiльший руйнач не переважить послiднього муляра... Зоставте ж слiд... Iзот Iванович вiдчув, як щось опекло йому груди, випустив з рук весло. I човен понесло течiєю у Днiпро, до мiста, у бiк заводiв. Єлька з Миколою гукнули старого, i, не почувши вiдповiдi, подумали, що заснув. Уранцi рибалки випадково потраплять на човен. Поховали Iзота заводчани... Старий металург вiдплив у свою останню найтаємничiшу подорож, з якоï не повертаються. XXVI Семен Таратута зi своєю п'яною компанiєю вийшов з ресторану. Вiдзначали першу зарплату пiдлiтка Вiтi. У компанiï були двi жiнки: колишня дружина Лободи Жанна та дружина лектора Ера. Головою компанiï був низьков'язий чолов'яга, вiдомий у кримiнальному свiтi, Обруч. Компанiя довго вешталась мiстом, шукаючи пригод, доки не зустрiла п'яного зi жмутком грошей у жменi. Новий знайомий виявився реставратором собору, який шукав компаньйона, з яким хотiлося пропити свiй заробiток. Згадали, що на вокзалi ресторан працює цiлодобово, i вирушили туди. До ресторану не дiйшли. На привокзальному майданi побачили нову Волгу вишневого кольору, господар якоï ненадовго вiдлучився, мабуть, на перон когось зустрiчати, залишивши дверцята вiдкритими. Ключi вiд машини теж були на мiсцi. Жанна першою стрибнула в машину, запропонувавши покататись, за нею — вся п'яна компанiя, яка ще повеселiшала, бо в машинi знайшли пляшку коньяку. Вiтя з переляку втiк. Таратута помчав своïх приятелiв центральними вулицями, потiм виïхали на греблю, полохаючи закоханих, i, нарештi, вирiшили ïхати до собору. Дверi собору вiдкрили дуже швидко, увiмкнули транзистор i почалась п'яна оргiя. Того вечора Єлька з Миколою блукали Зачiплянкою (дiвчина вiдвiдала дядька Ягора). Дiйшовши до собору, почули джаз i вереск, п'яний регiт i сквернослiв'я. Микола згадав, як професор Яворницький вигнав махновцiв з собору, i рванувся у вiдчиненi дверi. Єлька чула, як сварились, бачила темнi постатi, якi вискакували з собору. I раптом у темрявi.блиснула фiнка... На Єльчин крик збiглася вся Зачiплянка. Гвалтiвникiв схопили, бо вони в соборi загубили ключi вiд машини i не могли далеко втекти. А Микола лежав на порозi собору: Єлька схилилась над ним, у вiдчаï ламала руки, намагалась хоч чимсь допомогти. Вiдправивши Миколу до лiкарнi, зачiплянцi не спали, наглядали за затриманими, доки не приïхала мiлiцiя. Єлька кожного дня на подвiр'ï лiкарнi. Вона чекатиме Миколу цiле життя, вiрить в його одужання, його глибоке почуття. Щовечора виходять Iван та Вiрунька посидiти на своïй лавцi. Iван не може знайти пояснення тому, що скоïлось з його братом на рiднiй Зачiплянцi. Адже в Iндiï, коли вiн, чужий, потрапив до племенi, нiкому i на думку не спало витягти ножа. Адже сталь, яку виплавляє ïх завод, не на ножi, щоб пiднiмати ïх на людей. Микола, отримавши п'ять ножових ран, одна з яких була на мiлiметр вiд серця, мiг втратити життя. Завдяки хiрургам та молодому органiзмовi Микола потроху одужує. Повернувшись з Iндiï, Iван змiнився. Порiвнює красу свого краю з чужим. Часто згадує вмiло поставлений iндiйськими майстрами чорний камiнь, який спiває, i таємницю того спiву нiхто не розгадав. То, може, i собор за-спiва? Нi, не спiва, мовчки згадує минувшину. Темрявою ночi окутаний, зiрок дiстає шоломами своïх бань крутолобих. А сталь у печах плекаче, i коли плавку дають, шлак за Днiпром виливають, i все небо виповнюється загравною повiнню, так що вершечки садкiв висвiтяться карбовано, виднi до кожного листочка, — в такий час од свiтла заводiв враз вирине з темряви ночi й собор. I доки багрянiє, дихає небо по всьому Надднiпров'ю, стоïть серед заводського селища весь освiтлений, парусноповний i чистий, як тодi, у минувшинi, коли вперше тут виник, вичарувався з душi своïх мудрих i дужих майстрiв.

Метки ЛIТЕРАТУРА XX СТОЛIТТЯ, СОБОР — ОЛЕСЬ ГОНЧАР, твiр, стислий, короткий, скорочено, уривки, основна, думка, переказ
Собор


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация