ПрапороносцI



Категории Олесь Гончар ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Книга перша АЛЬПИ Знову, як i 22 червня 1941 року, було вiдновлено кордони. Бiйцi, що проходили повз коней прикордонний стовп, повиннi пройти перевiрку. Невiдомо, чи живий той ворожий авiатор, який скинув бомбу на цю дiлянку. А от бiйцi армiï — визволительки за цi чотири роки змiцнiли i змужнiли. Це, певно, доля. У справедливих армiй доля завжди прекрасна. I Випускник вiйськового училища Женя Черниш, пiдходячи до прикордонного посту, побачив кремезного чоловiка, який щось весело розповiдав солдатам. Женя зрозумiв, що вiн воював у цих мiсцях у 1941 роцi. Це був сержант Козаков, який втiк iз госпiталю, щоб наздогнати свою частину. Вiн зрадiв, що Женю теж направили в Н — ську частину, значить, удвох веселiш буде йти. Черниш зробив зауваження Козакову щодо неохайного вигляду, але, почувши пояснення, знiяковiв за свою гарячковiсть. Адже вiн з — за Волги на Украïну ïхав поïздом, а солдати, такi як цей сержант, мiсили ногами бруд фронтових дорiг. Впродовж усього шляху висiли покажчики, на одному побачили букву Л. Це була позначка потрiбноï частини. Козаков згадав, як бiйцi рiзних нацiональностей впали навколiшки i цiлували землю, коли вступили на територiю Украïни. Потiм подорожнiх застав дощ, i лейтенант Черниш накрив своєю шинеллю попутника. II По дорозi Козаков розповiв, що родом з Донбасу, виховувався в дитбудинку. Вiддаляючись вiд кордону, обидва повернулись обличчям у бiк Вiтчизни, обiцяючи або повернутись, або загинути за неï. Проходячи повз село, побачили циганських дiтей, якi танцювали пiд бубон. Цигани улесливо схилялись перед воïнами, яким це приниження було неприємним i тому вони не зупинились. Назустрiч траплялись пiдводи з пораненими, якi просили закурити, i Козаков витрушував ïм рештки свого тютюну. На ночiвлю зупинились в румунськiй сiм'ï. Голоднi дiти жадiбно доïдали мамалиҐу. Козаков згадував осиротiлих украïнських дiтей, яким нашi солдати копали землянки i залишали ïжу. Вiн погладив по голiвцi дiвчинку, бажаючи щастя ïй i всiм дiтям. Сержант заснув, а Черниш не мiг спати — його кусали блохи. Ill Наступного дня Козаков i Черниш вийшли на центральний шлях. Наближався фронт. Це подобалось Козакову, бо тут пахло волею. У селi було спокiйно, не чути технiки — все маскувалось вiд ворога. Тиша була якась напружена. Найбiльш мовчазно виглядала висота, де засiв противник. Бiля штабу побачили розвiдникiв. Вони взяли якогось важливого язика, i за це хазяïн дав ïм вихiдний. Хазяïном звали командира полку, гвардiï пiдполковника Самiєва. Iз розповiдей Козакова Черниш знав, що Самiєв — невисокий i дуже жвавий таджик. Черниш вiдрекомендувався. Його прiзвище було знайоме Самiеву. Вiн спитав у молодого лейтенанта, звiдки той родом. Коли Черниш вiдповiв по-таджицькому, Самiєв аж просяяв, бо знав батька Євгена, iнженера — геолога. Черниш був першим земляком, якого Самiєв зустрiв на фронтi. Цiєю радiстю пiдполковник подiлився з майором Воронцовим. Про Героя Радянського Союзу майора Воронцова ходили легенди. Вiд полiткерiвника роти вiн вирiс до заступника командира полку по полiтчастинi. Вiн був хворим, його трясла малярiя, але в медсанбат вiн не лягав. Бiйцi безперервно заходили до нього зi своïми проблемами. Воронцов нiби становив найголовнiшу, невiд'ємну частину складного органiзму полку, вiн був у полку, наче мати в сiм'ï. Природно, що мати мусила всiх утiшати, вислуховувати, лiкувати, карати й пiдбадьорювати, а сама нiколи не падати з нiг. Вона така звична й рiдна, що ïï не завжди й помiчаєш у родинi, i лише тодi, коли ïï не стане, всi вiдразу зрозумiють, що вона для них означала. Самiєв дуже багато говорив, розпитував Черниша. Його турбувало, чи готовий той до бою. IV Черниш вiдрекомендувався гвардiï старшому лейтенанту Брянському, який йому дуже сподобався. Юнак з туго перетягнутим станом, iз бiлявою пишною чуприною, стоïть, облитий променями призахiдного сонця. Як соняшнику цвiту, — думає Женя про нього. Тут вiн познайомився з командиром першого взводу лейтенантом Сагайдою, який привiв своïх бiйцiв iз земляних робiт. Всi три офiцери пiшли оглядати вогневу позицiю. Бiйцiв Брянський сам добирав iз останнього поповнення. Вони, колишнi колгоспники з вiнницьких, подiльських, надднiпрянських сiл були працьовитими, знали один одного з мирних часiв i називали один одного на ймення. Лейтенант був задоволений ними, бо вважав, що найкращi воïни — це вчорашнi робiтники, шахтарi, комбайнери, трактористи, взагалi люди чесних трудових професiй. Адже вiйна — це насамперед робота, найтяжча з усiх вiдомих людинi робiт, без вихiдних, без вiдпусток, по двадцять чотири години на добу. Вночi Черниш не мiг заснути. Вiн згадував матiр, яка, певно, дуже хвилюється. У землянцi було задушливо. Молодий телефонiст, побачивши, що Євген не спить, поскаржився, що заважають дiвчата — телефонiстки, увесь час викликають Брянського. Але Юрiй наказав не будити, бо нi для яких Фiалок i Берiзок його нема. V Ординарець Брянського внiс казанок зi снiданком. Сагайда, дiзнавшись, що в казанку горох i що горiлки не давали, почав дратувати Шовкуна, говорячи, що в того невiрна дружина. Брянський спинив Сагайду, захищаючи ординарця. Вже давно всi воïни потерпали без курива, але Шовкун хотiв зробити приємне лейтенанту, пропонуючи тютюн, що вислала його Килина в конвертi. Сагайда просить у Черниша адресу якоïсь вчительки, щоб написати ïй листа. Про те, що вiн полюбляє писати будь — кому листи, знав увесь полк. Вiд нього Черниш вислухав iсторiю, яку знав вже кожен воïн. Визволяючи своє рiдне мiсто, командир побачив замiсть нього руïни. Будинок, де вiн жив, теж не зберiгся. Вiд сусiдiв дiзнався, що батько взимку сорок першого пiшов на село з тачкою по хлiб й не повернувся. Сестру вивезли в Нiмеччину, а кохана дiвчина вийшла замiж за нiмецького коменданта й виïхала з ним. Сагайда був озлобленим на весь свiт: За все поквитаємось. За все, за все! Ще заплачеш ти, Нiмеччино, кривавими сльозами. Все тут перетопчемо! На що Брянський вiдповiв: Ми не дикi конi, щоб усе топтати... Не такими нас ждуть. VI Якщо бiйцi не йшли копати траншей, то присвячували вечори бесiдi. Колишнi селяни говорили про жнива, про низьку культуру сiльського господарства на заходi, яка неписьменнiсть панує навколо. Згадували своï спаленi хати, дiтей, яких вороги забрали на роботи в Нiмеччину. Дехто боявся залишитись без руки, бо для селянина калiцтво страшнiше смертi. Вони з повагою ставились до своïх командирiв. — Файнi хлопцi, — зауважує один, дивлячись услiд офiцерам. — Замолодi тiльки. — Молодi та раннi. Знаєш, скiльки вже Брянський у цьому полку? Вiд його заснування. Шiсть раз поранений. — Тож то вiн i бiлий такий: видно, кров'ю зiйшов на операцiях. — А Сагайдi не влучиш: коли — добрий, а коли — як звiр. Особливо не люблю, як вiн мерзить за те, що наркомiвськоi норми не дають... Начебто я винен. Але ще про мою Килину всяке верзти почне... — Що йому до твоєï Килини? Хай краще своєï пильнує... — Зате в бою з ними буде надiйно. Обстрiлянi, не пiдведуть. — А цей новий, Чорнявський — не кавказець часом? Джеркотiв сьогоднi по — якомусь з Магомедовим. — Який там кавказець: Черниш... З наших, украïнських вiн, iз тих, що на заслання ïх при царевi гнали. Батько його нiбито революцiйним студентом був... — Такий поштивий i бiйцiв називає на ви. VII Щодня рота займалась бойовою i полiтичною пiдготовкою. Полiтзаняття Брянський завжди проводив сам. Адже вiд того, як вiн виховає свою роту, залежатиме i успiх у бою, i поведiнка кожного воïна пiд час наступу. У ротi був бурхливий день, бо по всьому 2 — му Украïнському фронту пройшла звiстка про присвоєння звання Героя Радянського Союзу рядовому Полiщуковi, який у бою пiд Яссами власноруч знищив шiсть ворожих танкiв. А цей Полiщук був земляком багатьом солдатам роти Брянського. Денис Блаженко знав Полiщука особисто — разом вчилися на курсах трактористiв. Брянський пишався, що вихованi ним бiйцi не боялися бою, а чекали його. VIII Черниш лежав у травi на краю насипу i розглядав ворожi доти. Його погукав боєць Гай, бо викликав командир роти, який повернувся з партзборiв полку. Євген зрозумiв, що мова пiде про наступ. Вiн бачив, як нiяковiв солдат, боячись бою. Гай попросив Черниша у випадку його загибелi переслати листа дiвчинi, бо крiм неï у нього нiкого не було. Брата — партизана повiсили фашисти. Солдат подобався офiцеровi своєю сумирнiстю. Славний хлопець, — рушаючи, подумав про бiйця Черниш. — Життя в нього, як струмок, чисте. Брянський був якийсь урочистий, iнакший, нiж завжди. Застебнутий на всi Ґудзики, туго пiдтягнутий, чистий, вiн стояв на брустверi, справдi, мов соняшнику цвiту. Вiн сам керував пiдготовкою до бою. Сповiстив Черниша про наступ, подiлився мiркуваннями щодо своïх необстрiляних бiйцiв. Погукавши Сагайду, вiн повiдомив, що концерт починається за п'ятдесят хвилин. Вони рвучно обнялись, як завжди перед небезпечним боєм, Брянський попросив бiйцiв за нього не хвилюватись. Є, товаришi, речi страшнiшi за смерть: ганьба. Ганьба перед Батькiвщиною. Товаришi, цього бiйтеся бiльше, нiж смертi. У кожного з нас єдома або мати, або дружина, або дiти, або наречена. Вони дивляться на нас звiдти, з — за Пруту. То дивиться на нас ïхнiми очима сама наша Батькiвщина, що доручила нам вiдстояти ïï честь i незалежнiсть. Степ затих. Всi бiйцi напружено чекали команди. Аж ось загримiли катюшi. Телефонiсту землянцi слухав команди Брянського i передавав ïх офiцерам. Женя розповiв, що займався альпiнiзмом, комсомолець. Вiн якомога швидше хоче в бiй, до всього готовий. Самiєв вирiшив направити Черниша в роту Брянського, колишнього студента з Мiнська, ветерана полку. Пiдполковник вважав Юрiя хорошим офiцером. Пiсля вiйни його необхiдно буде направити в академiю, бо й сам недавно ïï закiнчив. Згадавши, що йому потрiбен третiй помiчник начальника штабу, Самiєв запропонував цю посаду Чернишу. Хоч ця пропозицiя й сподобалась молодому офiцеру, вiн вiдмовився. Йому було соромно, що досi не брав участi в боях, тому пiде взводним. Юнак вiдчув, що пiсля його вiдмови Самiєв i Воронцов подивились на нього значно теплiше, по — батькiвськи. Євген рушив у тому напрямку, куди його направили. Сагайда захрип, приймаючи ïх. Черниш повторював цi вказiвки на вогневiй, але гуркiт був таким сильним, що його ледь чули. Вiн бачив, як iшла авiацiя, був гордий з того, що є сином такоï могутньоï держави, яка несе визволення Європi. Навкруги все гуло i свистiло, але йому не було страшно. Коли третiй мiномет замовк, Черниш почув це. Заряджаючого Романа Блаженка поранило, його брат Денис перев'язував рану. Брати почали просити не вiдправляти Романа в санвзвод — не хотiли розлучатись. Денис обiцяв сам вилiкувати старшого брата, бо в колгоспi був ветсанiтаром. Черниш погодився, хоча й боявся, що можуть бути поганi наслiдки. IX — XI Час артпiдготовки скiнчився, i бiйцi почули гул на лiвому фланзi. Значить, бiй iде по всьому фронту. На висотi оголилися доти, але вона i досi стояла. Молодий телефонiст Маковейчик оголосив, що пiднялася пiхота. Брянський передав наказ перейти ближче до висоти, а це означало: Вперед!. Коли бiйцi проходили повз Сагайду, командир iз гордiстю вiдзначив ïхню силу та єднiсть. Побачивши пораненого Блаженка, забрав у нього лотки i пiшов замикаючим. Вiн помiтив голови солдат, якi бiгли в траншеï, i чув голос Хоми Хаєцького: Ой патку мiй, патку!. Бiй тривав навiть вночi, пiдводи везли боєприпаси й поверталися за новим вантажем. Половина воïнiв роти носила ящики з мiнами на вогневу позицiю. Хаєцький падав пiсля свисту кожноï кулi. Бiйцi втомились i радiли найменшiй передишцi. Але треба було знову йти. Солдати перетинали вiдкриту галявину. Черниш повз першим, за ним — воïни з ящиками. Дорогу увесь час перегороджували трупи, вiн вiдпихав ïх, щоб рухатись далi. Кулi решетили цю мiсцевiсть. Раптом почувся крик — не дорахувались двох бiйцiв. Черниш хотiв повернутись за ними, але його опередив Гай. Обидва солдати були мертвi. Гай взяв ïхнi документи, патрони. Дочекавшись його, всi рушили далi, але тепер вже мовчки. На вогневiй Гай вiдшукав Брянського, доповiв про загиблих i повiв людей по ящики з мiнами вже у п'ятий за цю нiч рейд. Треба було знову приготуватись до наступноï зустрiчi з ворогом. Ранком бiй був запеклим. Кiлька разiв наша пiхота врукопашну сходилась iз ворожою. Дiєвими залишались кiлька нiмецьких дотiв. Брянський сердився, коли його мiнометники не потрапляли в цiль. Вiн увесь час занотовував щось у блокнотi для подальшого аналiзу бою. На його вогневiй позицiï все було чiтко й злагоджено. Неподалiк розташувався командний пункт батальйону i санiтарнi взводи. Виснаженi пiсля безсонноï ночi, бiйцi вперто били ворога. Навiть пораненi допомагали. Телефонiст Маковей вже кiлька разiв бiгав по вiдкритiй висотi лагодити порвану лiнiю. Коли вiн з'являвся, всi полегшено зiтхали: Маковейчик! Соловейчик! Живий! Багатьом солдатам цей ранок нагадував домiвку i власних дiтей, тому всi його любили. Ось знову розрив на лiнiï i Маковей побiг, зубами зачистив кiнцi кабелю, забувши, що в кишенi лежить нiж Хаєцького. По дорозi назад зустрiвся з худим румуном у постолах. Обидва з переляку побiгли в рiзнi боки, залишивши зброю. Це був перший бiй Маковейчика. I хоча солдати смiялись, що вiн не взяв язика, хлопець радiв, що залишився живий. Нарештi висота впала. Це сталося наступного свiтанку. Мiнометники рушили вперед. З висоти видно було, як далеко в горах бiлiли украïнськi хатки. Там вже був мир. А на цiй висотi, усiянiй уламками металу i трупами, нiби пройшов смерч. Брянський дивився, куди влучали мiни, аналiзував бiй. Гай, iдучи, нахилявся i зривав пахучi кущики запашного зiлля. Раптом тишу розiрвав вибух — це вiн наступив на мiну. Обпаленi вибухом волошки, якi тримав мертвий солдат у руцi, нагадували жмуток колючого дроту. Далi пересувалися мовчки. Пiдчас перепочинку, вперше за три доби, бiйцi ïли сидячи. Чернишевi було нестерпно гiрко — смерть Гая приголомшила його. До нього пiдсiв Роман Блаженко, який теж шкодував за Гаєм. Вiн мiркував, що треба випiкати тiло вогнем i залiзом тим, хто розв'язує вiйни, бо вони вiдбирали в людей життя. Яке то щастя дано людинi! — заговорив знову Блаженко, заворожений картиною неосяжного свiтлого простору. — Отакий свiт!.. Скiльки би вистачило!.. А що з того?.. Не вмiє вона його спожити! Черниш плакав, не помiчаючи своïх слiз. Вiн згадав Гая, якому хотiлось всiх приголубити. Це були його першi i останнi сльози на вiйнi. Подали команду рушати. Спускаючись униз, Брянський i Сагайда пустотливо ковзались по травi i про щось жваво говорили. Через кiлька днiв Черниш нагадав Брянському цей епiзод. Той вiдповiв, що перебуваючи на вiйнi, людина стає або черствою, або мудрою. XII Один за одним падали румунськi мiста. На рiчцi Прут вiйська 2-го Украïнського зустрiлись з вiйськами 3-го Украïнського фронту. З'єднавшись, вони наглухо замкнули кiльце навколо кишинiвського угруповання противника. Розгорталась одна з найбiльших битв. Оточенi вiйська ворога були нещадно розбитi. Iншi вiйська двох Украïнських фронтiв вели наступ на центральнi райони Румунiï. Серед наступаючих вiйськ був i гвардiйський стрiлецький полк гвардiï полковника Самiєва. Назустрiч бiйцям iшли румуни. Вони були без конвою i щасливi вiд того, що ïх нiхто не чiпає. Дехто йшов навiть при повному озброєннi. Старшина мiнометноï роти Вася Багiров пiдчас штурму висоти втратив усiх своïх коней. Коли Вася з Хаєцьким привели вiз, запряжений парою ситих коней, Брянський з цим не погодився, посилаючись на iнструкцiю. Але винахiдливий Хаєцький сказав, що це конi ïхнього колгоспу, яким вiн давав ймення, назвавши при цьому жеребця Маринкою. Самiєв дозволив прийняти транспорт. Пiхотному полку конi були необхiднi. Сагайда теж з'явився на конi. Пiшли по коней i Черниш з Козаковим. Сержант вiдiпхнув румунського бiйця, запропонувавши коня Євгену. Маковейчик знайшов i собi пiдводу для телефонного кабелю. Якийсь румун забрав з пiдводи своï речi, залишаючи в сiнi пахучi яблука. Хлопцевi здалося, що це той самий румун, з яким вiн зiткнувся в горах. У Брянського тепер кожна обслуга мала пiдводу. Верхи на конi скакав Черниш, весело свистiв канчуком у повiтрi i радiв з того, що вiн у полку. XIII Мiсцеве населення з подивом дивилось на енергiйнi вiйська, якi йшли i йшли вперед. Воïни думали, що дивiзiя йде на Бухарест, але потiм зрозумiли, що йдуть на захiд, у Трансiльванськi Альпи. Здавалося, що гори поруч, але добиратися до них довелось майже добу. Люди засинали сидячи, не дивлячись на те, що вночi в горах дуже холодно. Дивно, що нескiнченний людський потiк прямував не вниз, а вгору. Сагайда спав на возi у своïй кубанцi, яку не скидав нi влiтку, нi взимку, хоч i одержував за це зауваження вiд начальства. Iз Шовкуном порiвнявся Роман Блаженко. На ньому була чабанська шапка, бо пiлотку вiн заховав у кишеню, боячись загубити. Вiн питав, де Карпати, ботам в попередню вiйну вбито його батька. Повз них проскакав комбат, зриваючи i вiдкидаючи вбiк невоєннi шапки. Роман надiв пiлотку, бо на всiх солдат тепер дивиться Європа. Попереду в горах щось горiло, тому зробили привал. Бiйцi почали кувати коней, бо тварини увесь час губили пiдкови. Iз-за цього ïх залишали, хоч iншого транспорту не було де взяти. Бiля одного багаття, до якого пiдiйшов Сагайда, вели розмову про красу вiрностi. Брянський говорив про вiрнiсть своïй нареченiй, вiд якоï вже третiй рiк не одержував звiстки. ïï звати Шурою. Вони разом вчились на фiзматi, сидiли на однiй лавi. Вони так розумiли один одного, що розгадували навiть думки. Пiсля першого поранення Юрiй Брянський одержав останнього Шу-риного листа, в якому вона писала, що у випадку його загибелi на все життя залишиться сама. Вiн вiрив своïй нареченiй, бо вважав ïхнi стосунки гармонiйними, спiвзвучними. I себе вважав однолюбом, а своє почуття до Шури — багатим i сильним. От чому я й говорю, що найвища краса — це краса вiрностi. Люди, якi накидаються на все, якi розмiнюють своï почуття направо й налiво, по-моєму, кiнець кiнцем мусять вiдчувати себе злидарями! Сагайда скептично ставився до почуттiв Брянського, адже за три тяжких роки люди змiнюються. Невiдомо, якою стала Шура, адже сам лейтенант змiнився. Сагайда був певний, що Юрiй любив не стiльки Шуру Ясногорську, як свою студентську молодiсть. Брянський вiдстоював свою точку зору, говорячи, що почуття, обпаленi вогнем, ще бiльше загартувались i змiцнiли. Все, все ми вiддаємо тобi, Батькiвщино, — промовив вiн раптом якимось дивним голосом нi до кого. — Все! Навiть нашi серця. I хто не звiдав цього щастя, цiєï... краси вiрностi, той не жив по-справжньому. Черниш, який бачив Брянського тiльки здiбним офiцером i сухим педантом, по-iншому подивився на свого бойового товариша i пiдтримав його. Володька Сагайда тiльки смiявся, називаючи ïх фантазерами. Колони рухались вперед, горiли мости, часто приходилось переходити бродом холоднi гiрськi рiки. Офiцери розумiли, що в Альпах можна лише наступати, вiдступ рiвний загибелi. XIV — XV Ворожа авiацiя увесь час бомбила гiрськi райони, де зупинялись нашi вiйська. Пiдчас одного перепочинку, коли Брянський показував Євгеновi Чернишу своï вiйськовi дослiдження i розрахунки, почався налiт. Люди ховались у траншеï. ïх не пошкодило, але загинуло багато коней. Кiнь Черниша теж лежав поранений, юнак змушений був його пристрелити. Хаєцький i Блаженко дiстали Чернишевi маленького алтайського коника, невтомного, але кульгавого. Таких в Європi не було, отже, не було i пiдкiв на них. У коня Брянського теж стерлись пiдкови. Обидва офiцери попросились у Самiєва вiдшукати мiсцеву кузню. По дорозi натрапили на джерело, набрали води для командира у фляги. Невдовзi знайшли село. Мiсцевi жителi зустрiли ïх спiвом Iнтернацiоналу, щоб виразити свою прихильнiсть. Кузня знаходилась бiля каменоломень нiмецького барона, на якого працювали люди рiзних нацiональностей. Ковалi добре пiдкували коней обом офiцерам i провели ïх знову пiд звуки Iнтернацiоналу. XVI Командирiв викликали на партiйнi збори. Вони були незвичайними — без протоколу. Комунiсти i комсомольцi мали очолити групи, якi дiятимуть самостiйно пiдчас взяття висоти, на якiй закрiпився ворог. Невелике альпiйське село було перетворено на фашистський укрiп-район за кiлькiстю дотiв i вогневих точок. Пiдхiд до села був лише один, з iнших трьох бокiв — неприступнi скелi, якi треба було зробити доступними для наших бiйцiв. Про це говорив майор Воронцов на зборах. А його всi слухались так само, як i командира полку. XVII Пiдполковник Самiєв детально розробив план операцiï: перший батальйон залишався в центрi для атаки ворога, другий i третiй заходили з бокiв, з гiр. Мiнометна рота Брянського дiяла разом з другим батальйоном. Вирушили пiсля обiду, для зв'язкових залишали на деревах зарубки з лiтерою Л (перша лiтера слова Ленiн). У лiсi швидко темнiло, тому поспiшали. Через це втратили багато коней, вантаж доводилось нести на собi. З бiйцями йшов майор Воронцов. Вiн згадав, що Черниш був альпiнiстом. Євгеновi, обв'язаному канатом, першому довелось штурмувати гори. Внизу за нього всi переживали. Але вiн виявився вправним i до заходу сонця зiйшов на високу гранiтну брилу. Другим iшов Денис Блаженко. Потiм почали своє сходження всi iншi. Хома Хаєцький був останнiм, коли пiдняли вже навiть всi боєприпаси. Вiн дуже боявся, i над ним пiдсмiювались всi бiйцi. Опинившись на вершинi, почав фiлософствувати про дружбу i братство, адже вiдчув себе зовсiм iншою людиною, здатною на подвиг. Воронцов розповiдав бiйцям рiзнi iсторiï, пiдбадьорював всiх. Його вважали невтомним. Навiть на привалi вiн не присiв. Нiхто не здогадувався, як болiли його потрощенi в сорок першому ноги. Вiн боявся, що, сiвши, може не встати через бiль. Стояла тиха, зоряна вереснева нiч. Солдати все йшли i йшли. XVIII Третiй батальйон вiв сам Самiєв. Першими пiшли розвiдники на чолi з Козаковим. Вони дерлися через кущi i яруги нижче висоти, на якiй розташувався ворог. Ворожi кулеметники помiтили ïх. Тодi Козаков прийняв рiшення залишити бiйцiв, якi удаватимуть, що готуються до штурму, а самому зайти збоку на вершину i знищити кулеметникiв гранатами. Вiн любив ризикувати й по праву командира брав собi небезпечнi завдання. Коли сержант поповз, його бiйцi стрiляли, але не могли зрозумiти, чому противник стрiляє вище, не влучаючи в них. Дiставшись вершини, Козаков побачив перед собою смертника, прикутого до кулемета. Це був хорват, який хотiв здатися в полон нашим вiйськам, але, блукаючи в Альпах без компаса, знову потрапив до нiмцiв. Оскiльки у фашистiв було мало солдатiв, хорвата не вбили, а залишили прикутим до скелi. Вiн не мiг не вiдстрiлюватись, бо повинен був дати живим звiстку про себе. Його клювали орли, пекло сонце. Козаков напоïв хорвата i розкував його. Вiн вiдчував себе значно щасливiшим не тодi, коли вбивав, а тодi, коли рятував людину. XIX Опiвночi ракети сповiстили про початок бою. Противник був ошелешений, бо не чекав цього. Попросити пiдкрiплення нiмцi не могли, тому що телефоннi кабелi були перерiзанi. Це була швидка й вдала операцiя, якою Самiєв довго пишався. До ранку шосе було розчищене вiд дубових колод, якими ворог намагався зашкодити подальшому просуванню наших вiйськ. Бiйцi могли вирушати далi. Перед ними знову вставали гори, а це значить, що попереду чекали новi боï. XX — XXI Женя Черниш написав листа матерi, де сповiстив, що воює в Трансiльванiï. Сидячи бiля апарата, Маковейчик сповiщав, кого убито. Вiд Брянського вимагали чотирьох бiйцiв у пiхоту. Вiн знав, що з пiхоти не повертаються, а йому страшенно було шкода вiддавати своïх мiнометникiв. Лейтенант знав, яка важлива ïхня роль на останньому етапi вiйни. Але наказ є наказ. Вiн призначив солдатiв, серед яких був i Шовкун. Через кiлька годин Шовкун повернувся з роздробленою щелепою. Йому важко було говорити, але вiдправляючись у тил, просив Брянського поберегтись, бо йому погане снилося. На це Брянський вiдповiв, що вiд своєï долi не вбережешся. Юрiй попросив Черниша у випадку за гибелi взяти собi його планшет iз розрахунками. Це допоможе Євгену у подальших боях. Аж ось йому повiдомили, що нiмцi атакують. Брянський зрозумiв маневр противника — вiдрiзати частину вiйськ, що досягла висоти, i знищити ïï. Вiн пiдняв свою роту в атаку. Зi словами За Батькiвщину! бiйцi погнали ворога. Зав'язалась рукопашна битва. Черниш бачив, як упав Юрiй, але не зупинився. Нiхто не затримався, але всi кричали нове гасло: За Брянського!. Черниш припинив бiг тодi, коли побачив попереду свого солдата з пiднятим автоматом. Вiн зрозумiв, що висоту взяли. Це був перший бiй, де Черниш зустрiвся з ворогом вiч — на — вiч. XXII Оглядаючи тiло Брянського, офiцери зрозумiли, що загинув вiн вiд осколка власноï гранати, яка розiрвалась дуже близько. Осколок пройшов через серце. З кишенi його гiмнастерки витягли фотографiï староï матерi i красивою дiвчини — нареченоï. У другiй кишенi знайшли закривавлений партквиток. Ховали Брянського вночi, з усiма вiськовими почестями, якi тiльки були можливi. Воронцов виголосив промову, бо для нього Брянський був не тiльки фронтовим другим, з яким йшов вiд самого Сталiнграда. Цей хлопець був нiби сином. Командування ротою прийняв Сагайда. Черниш був приголомшений смертю свого найвiрнiшого фронтового друга. Подумки звертався до нареченоï Брянського, закликав ïï бути вiрною коханому. Наступного ранку якийсь молодий сапер на кам'яну брилу, пiд якою було поховано Брянського, нанiс вказiвку з буквою Л i стрiлку, що вказувала на захiд. XXIII За хребтом, через який перейшли бiйцi Сагайди, розстелилась рiвнина, хоча вдалинi ще синiли гори. Воïни зупинились у мiстечку серед мальовничих пiвденних садiв. Вони мились, спочивали, ласували фруктами, вiдсипались пiсля важких боïв. Через мiстечко йшли танки — нашi i румунськi (румуни разом iз радянськими вiйськами йшли звiльняти вiд ворога свою територiю). Черниш iз Денисом Блаженком пiшли до Воронцова, щоб одержати рекомендацiю в партiю. Отримавши ïï, вiдчували, що у них збiльшилось вiдповiдальностi та обов'язкiв, але це не псувало святкового настрою. Надвечiр пiшов дощ. Всi зрозумiли, що це надовго, бо осiнь вступила у своï права. Не хотiлося виходити з примiщення, але прийшов наказ наступати. XXIV Батальйон повiльно посувався вперед. Твань не давала рухатись швидко, ноги вгрузали в грязь. Сподiвались вийти на шосе, а довелось перетинати його. Всi промокли до кiсток, бо плащ — палатками повкривали мiномети. Зупинившись бiля залiзничного насипу, почали копати окопи, але надiйшов наказ знову рухатись далi, бо нiмцi вiдступали. Здалеку виднiлась багряна сопка. Наблизившись, зрозумiли, що то палаючий маєток, в якому вцiлiв лише панський будинок. З хлiва вискочило обсмалене лоша — худоба горiла живцем. XXV У другiй половинi дня пронеслась чутка, що румуни тiкають i оголяють фланг. Неспокiйно було в окопах за маєтком. Побачивши ворожi транспортери, пiхотинцi почали панiкувати. Черниш на спостережному пунктi коригував вогонь. На телефонi бiля нього сидiв Роман Блаженко. Євген намагався зупинити вiдступаючих пiхотинцiв, аж доки не впав. Його поранило в голову i в бiк. Роман винiс його з поля бою i занiс у маєток, що був вже набитий пораненими бiйцями. Вони були оточенi. Сагайда силою заставив всiх пiдкорятись його командам, бо солдати були з рiзних батальйонiв. Довелось навiть вдарити старого кулеметника, щоб зайняв оборону на дверях. Сагайда порозставляв воïнiв бiля вiкон i наказав обороняти будинок. Поранений Черниш попросив пити, i Блаженко пiшов у пiдвал шукати для нього воду. У пiдвалi було багато речей, якi охороняв господар будинку, старий граф. Вiн був страшенно здивований, що його не грабують. Роман знайшов компот iз черешнi i пiшов напувати Євгена. Один з бiйцiв знайшов вино i напився. Його визнали зрадником, але не вбили. Вiн сам вирiшив спокутувати свою провину за пияцтво i пiшов за кулемет замiсть пораненого бiйця. Старий кулеметник, що спочатку не слухався Сагайди, був смертельно поранений у живiт. Помираючи, вiн попросив у командира прощення. XXVI — XXVII Козаков, лежачи бiля дверей, роздумував про свою єднiсть з рiдним полком. Роман Блаженко, цiлячись у ворога з вiкна маєтку, згадував дружину i малих дiтей. Потiм написав на стiнi записку для брата Дениса, не сподiваючись залишитись живим. Тим часом Сагайда полагодив рацiю i передав своïм, що вони в маєтку, викликають вогонь на себе. Денис Блаженко командував ротою i посилав вогонь за координатами Сага йди. Вже два транспортери на подвiр'ï горiли. А Черниш лежав i марив. Перед ним були пiски i караван, який вiв Брянський. Потiм вiн, уже непритомний, почав вiддавати команди. XXVIII — XXX Нiмцi, залишившись без транспортерiв, пiшли в атаку, намагаючись захопити будинок. Бiй кипiв запеклий. Пораненi заряджали рiжки в диски автоматникам. З'явився старий граф з маринованими фруктами i водою, почав пригощати бiйцiв. Черниша теж напоïли вволю. У хвилини просвiтлення вiн сховав пiд себе маленьку гранату, боячись потрапити у полон. Сагайда вперше за всю вiйну вiдчув себе вiдповiдальним за всiх людей, що були в будинку. Ранiше вiн тiльки виконував накази, а думав за нього Брянський. Тепер все змiнилось. Прибiг Козаков, доповiдаючи, що нашi вiйська пiшли в атаку. На подвiр'я вскочив танк; гiтлерiвцi, злякавшись, бiгли в напрямку будинку, ïх зустрiчав кулеметний i автоматний вогонь. Назустрiч пiхотинцям iз будинку вискакували солдати i приєднувались до своïх. Санiтари вносили з маєтку поранених. Сагайда йшов назустрiч нашим вiйськам. Денис Блаженко спочатку вiдрапортував йому, що з ротою все гаразд. Лише потiм спитав про долю брата, про Черниша. Сагайда заспокоïв бiйцiв вiсткою, що Євген живий. Черниш передав Романовi Блаженку свою гранату. Потiм румунськi санiтари поклали його на вiзок разом з якимось румунським сержантом. У голосi сержанта було щось знайоме. Це був той самий румун, у якого Черниш вiдiбрав коня. Роман провiв лейтенанта й пiшов наздоганяти своïх. На будинку хтось встиг накреслити лiтеру Л з позначкою на захiд. Книга друга ГОЛУБИЙ ДУНАЙ I Шура Ясногорська стояла в кузовi машини i, держачись за кабiну, щоб не впасти, милувалась навколишньою красою. Осiнь вкрила золотом Трансiльванiю. Дiвчина була сповнена радостi в очiкуваннi зустрiчi з коханим, адже свого нареченого Юрiя Брянського вона не бачила сорок мiсяцiв. Про те, що Юрiй воює поруч, вона дiзналась вiд Шовкуна, який потрапив до неï в госпiталь. Вона розпитувала про коханого в ординарця i вже наступного дня попросилась служити поближче до Брянського. Гори зачарували Шуру своєю красою. Особливо вразила висота 805. Артилерiйський технiк, який був ïï супутником, розповiв, що саме на цiй висотi ïхня дивiзiя понесла найбiльшi втрати. Машина обiгнала колону танкiв. На одному з них дiвчина прочитала напис За Батькiвщину! Вперед!. Вона не здогадувалась, що це були останнi слова Юрiя. II Шура згадала тi роки, якi вона провела без нього. Коли Брянський добровольцем пiшов на фронт, вона влаштувалася на роботу в мiнський госпiталь. Брат, що залишився для пiдпiльноï роботи в Мiнську, сповiстив ïï про загибель ïхнiх батькiв пiд час евакуацiï. Пiд час нападу нiмецькоï авiацiï на госпiталь Шуру поранило. В санiтарному ешелонi ïï вiдправили на лiкування. Переïхавши через Волгу, Шура вийшла на милицях на станцiю. Знайшла свiй вагон i вже в купе розплакалась. ïï сусiдом виявився полiтрук Воронцов, який теж був поранений. Вiн заспокоïв дiвчину. Сльозами горю не допоможеш, треба видужувати та гнати ворога з рiдноï землi. Одного разу у вагонi зав'язалась цiкава дискусiя — один iз бiйцiв розповiдав про своï довоєннi ловеласiвськi пригоди. Полiтрук присоромив солдата й розповiв легенду про лебедину вiрнiсть: лебедi паруються один раз, i коли один гине, другий каменем падає вниз. Iдучи в машинi, Шура чомусь згадала саме про легенду i вирiшила розповiсти ïï Юрiю. Ill На мiсце розташування дивiзiï приïхали тодi, коли вона вже рушила далi. Технiк сердився, бо не мiг знайти позначку, де шукати своïх. Довго бiгав, доки знайшов лiтеру Л. Розпочався дощ, Шура залiзла пiд брезент i заснула. Вранцi вона прокинулась вiд того, що машина зупинилась. Попереду машина фронтовоï редакцiï наскочила на мiну, i журналiсти збирали розкиданi несподiваним вибухом шрифти. Дiвчина зрозумiла, що затримка надовго, i вирiшила долати вiдстань пiшки. По дорозi вона зустрiла пiдводи, спитала про розташування полку Са-мiєва. Вiд лiтнього бiйця дiзналась про смерть Брянського. Враз дiвчина вiдчула свою самотнiсть. Шура, зойкнувши, пiдняла руки. Важкi хмари швидко рухались над нею, здається, над самою головою. Тепер вона могла ридати, битись, кричати, бо вона була одна в цiлому свiтi. Зiбравшись iз силою, дiвчина дiйшла до ферми, на якiй розташувався полк, зайшла в сад, обхопила мокре дерево i заплакала. Всi ïï сподiвання на щастя раптом зникли. До неï пiдiйшов старшина i запропонував допомогу. Дiзнавшись, що вона шукає Брянського, незнайомець сказав, що вiн з його роти. У Шури з'явилась надiя, що Юрiй живий, але вiдповiдь солдата ïï ще бiльше засмутила. IV Старшина Багiров був вiдважною людиною. У своï двадцять п'ять рокiв вiн вже встиг побувати скрiзь: працював у Заполяр'ï, був у Монголiï i на Уралi. Башкир за нацiональнiстю, Вася Багiров кохався на конях, здобував ïх для своєï роти. Його конокрадство йому прощали, бо не було йому рiвних у бою. Вiн був таким завзятим, що одного разу з — пiд носа у нiмцiв викрав польову кухню з кашею, щоб нагодувати своïх. В останню чергу вiн думав про себе, перш за все пiклувався про роту i про Брянського. Тому з глибокою повагою поставився старшина до нареченоï свого загиблого командира. Вiн познайомив Шуру з товаришами. У кiмнатi висушили ïï шинель, напоïли чаєм, а коли вона заснула — навiть начистили чоботи. Прокинувшись, дiвчина вийшла на веранду й почула розмову двох бiйцiв про iсторичну мiсiю воïнiв — кулеметникiв. Вони весь час говорили про Брянського, наче вiн був живий. V Шурине прибуття в полк сприймалося по-рiзному. Майор подбав, щоб дiвчину вiдправили служити в третiй батальйон, де служив Брянський. Молодi офiцери, що прибули в полк пiсля смертi Брянського, почали залицятись до командира санiтарного взводу. Вони увесь час прикидались хворими, i вона змушена була ходити на виклики в рiзнi роти. Одного разу ïï викликав комбатiв старший ад'ютант, капiтан Сперансь-кий. Хоча його вважали вiдважним офiцером, Шурi вiн чомусь не подобався. Зрозумiвши, що вiн здоровий, дiвчина назвала його хамом. Бiйцi пiдслухали ïхню розмову, i скоро про цей випадок уже знав майор Воронцов. Прийшовши у батальйон, вiн навiдався i в Шурину землянку, наказав поставити ïй пiчку, бо у вогкiй землянцi дiвчина мерзла. Замполiт пригадував ïхню зустрiч у поïздi i дiвочi сльози. А вона нагадала йому легенду про лебедину вiрнiсть. На що Воронцов вiдповiв: А в людей так не може кiнчатися. Хiба нашi iнтереси обмежуються цим? Лебiдь!.. Лебiдь бачить тiльки пару, своє озеречко, а людина — ого — го! ïй видно куди ширшi обрiï! I назад, i вперед. Хiба є хто на землi крилатiший за людину? Воронцов мав розмову зi Сперанським. Комбатовi наказав провести бесiду з iншими молодими офiцерами, якi часто хворiли. Пiсля цього випадку Шуру Ясногорську почали називати Вiрною. З особливою прихильнiстю вона ставилась до бiйцiв iз роти Брянського. ïй iмпонувала ïхня щирiсть i те, що вони нiколи не переступали недозволеноï межi, ставлячись до неï з пошаною. VI Хома Хаєцький за роки служби дуже змiнився. З полохливого солдата вiн перетворився на розсудливу хоробру людину. Як i всi мiнометники, дуже любив спiлкуватися з майором Воронцовим, який був всiм бiйцям як батько, допомагаючи у вирiшеннi будь — яких власних проблем. Коли дружина Хаєцького написала, що бригадир не дає ïй соломи, щоб покрити дах, Воронцов написав листа в колгосп. Тепер у сiм'ï фронтовика бiльше не протiкала стеля. I хоча дружина йому писала про суто господарськi проблеми — про телицю та про вiвцю — Хома мало цим проймався. Зараз його цiкавила доля Європи. Боєць часто звертався до уявних європейцiв i давав ïм поради. Над ним потiшалися, але любили. Коли Хаєцький був на завданнi, товаришi навiть вечеряти без нього не сiдали. Хому цiкавило все: i яка ширина асфальту на дорогах, i чому залiзничнi колiï у нас ширшi, нiж на заходi. VII У перервах мiж боями проводилось навчання з воïнами, якi становили поповнення. Всi готувались до взяття Будапешту. Бiйцi скаржились, що ïх дивiзiя воює лише в малих населених пунктах. Офiцери заспокоювали ïх, запевняли, що фронт — це не завжди столицi. Iнодi хлопцi вдавалися до хитрощiв. Так, одного разу Воронцов помiтив, що розвiдники виïхали в поле кiньми. Майор дивувався таким навчанням. До того ж, бiйцi поïхали в бiк винокурнi. Вiн вирiшив перевiрити. Виявилось, що конi i розвiдники були п'янi. Привiвши хлопцiв до тями, Воронцов вiдправив ïх на завдання, а ранком наступного дня вони привели до майора молодого угорського офiцера. Полонений розповiв про обурення угорських офiцерiв фашизмом, про засилля нiмцiв у ïхнiй краïнi, а потiм поскаржився на розвiдникiв, якi заставили його, офiцера, козиряти радянським солдатам. На це майор Воронцов вiдповiв, що козиряти радянському солдатовi, рятiвниковi Європи, не соромно для офiцера гинучоï армiï. VIII Майже одночасно з рiзних госпiталiв повернулися Шовкун и Черниш. Коли Шура побачила Шовкуна, то вiдразу забрала його до себе санiтаром. Євген знову прийняв свiй взвод. Бiйцi дуже щиро прийняли його. Вiн був живою iсторiєю ïхнiх перемог i втрат у далеких Альпах. Доки Черниш лiкувався, у полк прийшло йому звання лейтенанта i орден Червоного Прапора за висоту 805. Зустрiвшись iз Шурою, Черниш почувався нiяково, боявся зробити ïй боляче, адже всi ïх розмови могли стосуватися лише Брянського. Дiвчина ждивилась на нього оцiнююче, хотiла зрозумiти, чим вiн завоював Юрiєву дружбу. Юрiй Брянський загинув влiтку, а коли Шура познайомилась iз Чернишем — падав перший снiг. IХ Пiсля артпiдготовки пiхота вирушила в атаку. Шура Ясногорська вперше бачила бiй. Спочатку вона вважала, що бiйцi повиннi були бiгти. Але вони впевнено i повiльно йшли. Це було незрозумiло дiвчинi, поки вона не вирушила слiдом за ними. По — перше, перед нею було засохле поле, рясно полите дощами. Бiйцi i пiдводи з боєприпасами бовтались у багнюцi. По-друге, йти до шосе треба було близько десяти кiлометрiв. Найважче було мiнометникам — пiдводи з мiнами грузли, наче в трясовинi. Коли пiхотинцi дiсталися твердого грунту, мiнометники ще стояли на мiсцi. Хуторяни дали ïм волiв, але худоба не слухалась бiйцiв. Самi ж мадяри порозбiгалися. Господар хутора, в якому зупинились бiйцi, дуже довго i щиро прощався з Хомою Хаєцьким. Селянин iз селянином завжди порозумiються. Хома розповiдав про Батькiвщину з великою гордiстю i любов'ю. До того ж вiн умiв переконливо говорити. У чужiй краïнi Хаєцький почував себе повноважним представником своєï держави. Вася Багiров, шукаючи кращу дорогу для пiдвод iз боєприпасами, поïхав через виноградники, але натрапив на мiну. Втративши коня, вiн повертався пiшки i придумав план. З усiх шести пiдвод вибрати наймiцнiших коней, запрягти в один вiз й тягти його таким цупом по шосе. Потiм так само брати другий, третiй, доки не виволочуть до останнього. Цей метод пiдхопили всi i дуже скоро на Будапештське шосе виïхав весь транспорт з боєприпасами. X Йшли запеклi боï. Офiцери жартували, що з усiх радянських вiйськ — вони найзахiднiшi, бо найближче пiдiйшли до Буди. У столицi почалась панiка. Багатiï тiкали на захiд, а бiднi люди в села, в пошуках хлiба. Одного разу на подвiр'я, де зупинився Вася Багiров зi своïми бiйцями, зайшов якийсь старий i запропонував свою допомогу на кухнi. Заради жарту куховар дав йому завдання нарубати дров, вибравши для цього немалу колоду. Угорець не вмiв цього робити. Бiйцi смiялись над несподiваним гостем, вважаючи його капiталiстом. Але вiн виявився художником, який втiк вiд арешту за своï свавiльнi думки. Солдати чуйно поставились до старого, нагодували його. З розповiдi дiзналися про те, що думають простi угорцi про радянську армiю i як ставляться до iснуючого в краïнi режиму. У Ференца, так звали художника, у столицi залишились донька i онук. Одного разу вiн показав бiйцям своï малюнки, на яких зображувались руïни всесвiтньо вiдомих архiтектурних пам'ятникiв. Хома попросив художника намалювати його портрет. Ференц виконав просьбу, зобразивши Хаєцького на баскому конi, за що був запрошений до обiду. XI Вiдступаючи, ворог мiнував за собою шляхи. Мiнометники рухались полем. Вони знали, що скоро знову буде бiй. Але в Євгена Черниша був пiднесений настрiй. Вiн або не розумiв, чому так, або не хотiв навiть собi у чомусь зiзнаватися. Вiн згадав свою останню зустрiч iз Шурою, коли розповiв ïй, що впорядкував записи Брянського i вiдправив ïх у наркомат. Вiн захоплювався думками Юрiя, i Шура була йому за це вдячна. Настрiй Черниша помiтив лейтенант iз батареï Саша Сiверцев, з яким вони знаходились на лiкуваннi в госпiталi i разом повернулись у полк. Женя пояснив своï почуття. Це було прагнення побачити Дунай. Кожний з бiйцiв згадував рiчку, бiля якоï рiс: Саша Сiверцев — Неву, Маковейчик — Днiпро. Раптом воïни побачили пiдводу, якою правив Шовкун. На нiй лежали пораненi Шура i Сперанський. Сперанський пiдiрвався на мiнi. Коли дiвчина виносила його, ïï поранило в руки та стегно. Шовкун знайшов у мадяра пiдводу i повiз обох до госпiталю. XII Нiмцi покладали на Будапешт своï останнi надiï.' Це мiсто було найкрупнiшим залiзничним i автомобiльним вузлом, який оберiгав Нiмеччину з пiвдня. Тому фашисти стягували сюди численнi вiйська. Але нашi ïх оточили. Наприкiнцi грудня 1944 року по всiй лiнiï фронту армiйськi радiостанцiï звертались до оточених нiмцiв, пропонуючи прийняти парламентарiв з ультиматумом: щоб зберегти угорську столицю i уникнути жертв, фашистським вiйськам гарантувались гуманнi умови капiтуляцiï. Але обох парламентарiв фашисти пiдступно вбили. Нашi воïни кипiли вiд гнiву. Охоплений полум'ям, Будапешт п'ятдесят днiв здригався вiд гарматних ударiв. XIII — XIV Запеклi боï велися на вулицях угорськоï столицi. У таких умовах навiть штаб знаходився на передовiй. Командир роти Кармазiн кожного мiнометника перетворив на вогневика, бо ïздовi тут були не потрiбнi. Фашисти засiли на кладовищi, i наша пiхота не могла ïх звiдти вигнати. Черниш коригував мiнометну стрiльбу з будинку, який зайняв його взвод. Вiн зрiдка перегукувався iз Сашею Сiверцевим, який стояв з другого боку горища. Вороги вцiлили в дах, i хлопцi ледве не загинули. В очiкуваннi пiдкрiплення вони згадували своï рiднi мiсця. Саша розповiдав про своє рiдне мiсто Ленiнград, захоплювався панорамою Будапешта, яку нещадно нищили фашисти. Вiн умiв шанувати красу, бо до вiйни закiнчив школу i хотiв стати художником. Найбiльше обурення викликало в нього руйнування мостiв. На помiч пiхотинцям прийшли двi самохiдки й протаранили стiну кладовища. Пiхотинцi пiшли на штурм. Черниш пiдтримував ïх мiнометним вогнем. Бiй тривав до вечора, тому пожежi над мiстом ставали яскравiшими. Євген вiв спостереження з даху будинку. Для того щоб ввести в бiй своï мiномети, йому треба було вирубати кiлька каштанiв. Командир роти, Iван Антонович, наказав Хаецькому знайти сокиру i пилку. Наших бiйцiв скрiзь супроводжував художник Ференц, який був ïм за перекладача. Цього разу Ференц iз Хомою спустився в бункер, де сховалися вiд обстрiлу мирнi жителi. Люди звели лемент, бо думали, що будуть ïх катувати пилками i сокирами. Ференц заспокоïв будапештцiв. Дiзнавшись, що збираються вирубати каштани, жiнки попросили залишити дерева заради дiтей. Цей безперспективний район угорського мiста такий забруднений, що нiде i малюкам погратися. Iван Антонович зважив на прохання мiсцевих жителiв i набув серед них неабиякоï шани. Ференц iз тугою дивився на палаючий Будапешт, бо це було його рiдне мiсто, яке вiн увiковiчнив у багатьох своïх роботах. XV — XVII Тривали запеклi боï за кожну вулицю, кожний квартал, кожний будинок. У готелi Європейський засiли вороги. Вибити ïх послали найвiд-важнiших бiйцiв, серед яких був i Хома Хаєцький. Керував цiєю завзятою групою старшина Вася Багiров. На завдання вiн вiдбирав собi напарникiв по знайомству. На вiйнi у радянських воïнiв iснувала лише одна привiлея — на небезпечне завдання йти першими. Вася Багiров зi своïми бiйцями розбудив Ференца. Той познайомив ïх iз другом — пролетарем. I вони повели солдатiв пiдземними бункерами до готелю, з якого треба було вибити нiмцiв. Проважатими були також сестра пролетаря i дiвчина — хорватка Марiчка. Вони опинились на подвiр'ï готелю, на даху гаража. Попереду в них був важкий нiчний бiй. Старшина розподiлив свою штурмову групу на рiзних поверхах готелю. Собi i Хаєцькому залишив найважчий, перший. Поки Багiров закидав гранатами кiмнати, Хаєцький вiдчиняв заваленi вхiднi дверi, щоб впустити основну масу бiйцiв. Брати Блаженки, що штурмували третiй поверх, захопили ворожий мiномет i продовжували вiдстрiлюватись. XVIII — XX У Будапештi тривали запеклi боï. Нашi вiйська посувалися повiльно; командний пункт тепер теж перемiстився на перший поверх взятого готелю. Артилеристами командував Саша Сiверцев. Iз самого ранку вiн був радiсний i збуджений. Привiтавшись iз Чернишем, вiн продовжував слiдкувати за панорамою бою. У поле його зору потрапив нiмецький фердинанд, пофарбований у бiлий колiр. Саша хотiв уже вiддати команду, як його поранило. Вiн затулив обличчя руками i скомандував: Бий!. Бiйцi пiдскочили до свого командира i жахнулись: Сашi Сiверцеву вивернуло з орбiт очнi яблука. Бiйцi перенесли пораненого в готель. Шовкун взявся його перев'язувати. Саша усвiдомлював, що трапилось, бо увесь час повторював, що то була остання в його життi панорама. Дiзнавшись, що ферди-нанда спалили по його наводцi, Сiверцев просив бiйцiв берегти свою гармату. Вiд Шовкуна Євген дiзнався, що Сiверцева поранило i вiдправлено в сан-роту. Черниш переживав за те, що сталось. Саша найбiльше боявся втратити зiр, бо хотiв пiсля вiйни побачити свiй Ленiнград, мрiяв вивчитися на художника. Хтось вигукнув, що на вулицю прорвався ще один ворожий танк. Бiгцем повертаючись на передову, Женя Черниш зустрiв художника Ференца. Той розглядав затоптану чобiтьми свою картину. На полотнi був зображений один iз перших угорських витязiв. Художник сказав, що не буде реставрувати картину, бо запланував безлiч нових тем. У залi з'явився санiтар, який вiдправляв Сiверцева. Поранений передав через нього записку для Черниша. Незнайомим жiночим почерком було написано про переживання Сашi. Вiн порiвнював свою долю з долею Павла Корчагiна, бажав своєму друговi дiйти до Дунаю i дожити до Перемоги, пообiцяв писати на полк. Через деякий час Черниш вирiшив навiдатись у бункер до Ференца, щоб подивитись його роботи. Євгена обiгнали двi дiвчини, якi несли шматок мерзлоï конини (мiсцевi жителi голодували). Вони звернулись до офiцера з пропозицiєю, вiд якоï юнак почервонiв: дiвчата просили хлiба, пропонуючи себе. Черниш згадав Шуру, адже був впевнений, що, навiть помираючи з голоду, вона б не продалась. Женя застав художника за роботою: Ференц малював. Потiм вiн показав Чернишу свiй альбом. На одному аркушi було зображено Сашу Сiверцева з пiдписом Рятiвник. Увечерi Черниш попросив куховара Гришу роздати залишки супу мiсцевим жителям. Люди стали у чергу, i Гриша, намагаючись нiкого не обдiлити, насипав ïм страви. Коли яка — небудь iз жiнок просила добавки для своïх дiтей, вiн перепитував у натовпу, чи правда це. I тiльки у разi ствердноï вiдповiдi додавав i на дiтей. Коли дiйшла черга до спекулянта, Гриша виштовхнув його з черги. XXI Перехоплена нiмецька шифрограма повiдомляла, що оточенi вiйська втрачали навiть посадочну полосу для лiтакiв. Боєприпаси тепер скидалися у величезних мiшках, але, бiльшою мiрою, вони потрапляли до наших. Боï були запеклими. Дуже часто нашi бiйцi повторювали подвиг Олександра Матросова. На угорських полях залишилося безлiч зруйнованоï нiмецькоï технiки. Командний пункт батальйону Чумаченка знаходився у примiщеннi комiсiйного магазину. Бiйцi знайшли там патефон i безлiч платiвок, серед яких були i нашi. Солдати знайшли платiвку з пiснею Побратався сокiл i почалидружно пiдспiвувати. Виявилося, що у Шовкуна дуже хороший голос. Спiв заважав Чумаченку розмовляти по телефону, i ротний Iван Антонович наказав концерт припинити. Патефон замовк, а пiсня все лунала, ïï спiвала вся вогнева. Скiнчивши розмову, Чумаченко зацiкавився пiснею, i сам завiв патефон. Iван Антонович тим часом розглядав перехоплену батальйонними розвiдниками карту. Виявилось, що це була карта не Угорщини, а Чернiгiвськоï областi. Вiн впiзнавав своï рiднi мiсця, дороги, якими ïздив на вчительськi наради, знаходив помилки. Карту свого бойового шляху складав сам, щоб передати потiм дiтям. XXII Iван Антонович одержав наказ стрiляти. Блаженкова обслуга, всупереч наказовi берегти боєприпаси, втратила замiсть п'яти сiм мiн. Черниш заступився за бiйця. Рантом на вулицi показався нiмецький танк. Євген всупереч заборонi ротного, схопив гранати i побiг на вулицю. Вiн, зцiпивши зуби, пошпурив гранату. Вона вдарилася в борт. Невже втече? Невже вискочить?.. Черниш пошпурив другу. Граната гримкнула пiд гусеницею, гусениця, сповзаючи, потяглася за машиною, мов гадюка, танк повернувся боком i застопорив. Вiдчинився люк, стала пiдiйматися з нього чорна хромова рукавиця. В цей момент звiдкись артилеристи дали по борту, i танк вибухнув, як бомба. Черниш повернувся на вогневу. А вночi Iван Антонович разом iз Чума-ченком проводили з ним бесiду — командири не повиннi допускати марних жертв. Проте Чумаченко розумiв молодого командира, адже i сам вiн в юнi роки ризикував життям навiть у мирнi днi. Працюючи на електромережi електриком, ходив усувати пошкодження пiд напругою в тисячi вольт. Офiцери говорили про вартiсть людського життя, що краще за все пiзнається на фронтi. Можливо, саме тому бiйцi вмiють цiнувати дружбу. На подвiр'ï розiрвався снаряд, i офiцери пiшли подивитись, чи нiчого не скоïлося. На посту стояв Блаженко, всi останнi бiйцi спали бiля мiнометiв, ïхнi плащ — палатки посивiли вiд морозу. XXIII Бiльшу частину Пешту вже було звiльнено. Полк Самiєва штурмував майдан перед Парламентом. Мiнометники кiлька разiв змiнювали позицiю, — i врештi — решт зрозумiли, що ризикувати не варто, бо могли влучити у своïх, якi щiльно зiйшлися з ворогом. На однiй дiлянцi передовоï нiмцi вирвалися вперед i вiдтiснили штурмовикiв. Тодi Черниш попросився у командира роти пiдтримати товаришiв. Iван Антонович дозволив. Євген повiв своïх бiйцiв в атаку. Звичнi до вуличних боïв, вони вiдважно били ворога. Хома Хаєцький побачив автоматника й зненацька кинувся на нього. Пiсля короткоï сутички нiмець упав iз високоï кручi в Дунай. Вороги здавались у полон, ïх було дуже багато. Вони з бiлими прапорами колонами проходили вулицями угорськоï столицi. Солдати згадували про те, як у сорок першому роцi ïхнi автоматники десятками гнали наших бiйцiв. Тепер ситуацiя змiнилась: нашi воïни женуть фашистiв сотнями. XXIV Пiсля бою мiнометники разом з iншими бiйцями зайшли в будинок Парламенту. Ференц пiшов за ними. Вiн пишався багатством пишних оздоблень, красою мармурових колон, оксамитових меблiв. Але кожне слово художника болем вiдгукувалось у серцi Черниша. Адже Саша Сiверцев нiколи не побачить цiєï краси. Євген згадував Гая i Брянського, якi нiколи не повернуться, Шуру, яка тимчасово вибула з ïхнiх лав. Спускаючись сходами з верхньоï палати Парламенту в нижню, Черниш почув голос Хоми Хаєцького, який пiд регiт бiйцiв повчав Ференца, як треба правити краïною. Звертаючись до уявних мiнiстрiв, вiн говорив: Ходiть — но сюди, маю з вами бесiдувати. Буду свого допевнятись. Отже, фашистiв ми допiру виперли в Дунай. Мiсця вам вiльнi. Будь ласка, мерсi, займайте... Але знайте, що тепер Хома не захоче, щоб ви знову гнули фашистську полiтику i загинали ïï на вiйну. Хiба дарма я всю Мадьярщину до самого Дунаю своïми шанцями перекраяв? Хiба дарма не вернулись у нашу Вулигу Олекса, i Штефан, i кум Прокiп? Нi, ой нi... Тепер я буду пильно до вас прислухатися. Не захочете жити миром та ладом, буде вам гiрко, як сьогоднiшнiм офiцерам. Не посмiхайся, Ференц, не суши до мене зуби. У мене ще в самого такi, що цвях перекушу. I рука ще не млiє. Та й сини ще дома ростуть червонi, мов калина, та дужi, мов дубцi! Я ïм пишу, аби — сь дивились з нашоï Вулиги i на Дунай, i за Дунай, i на весь бiлий свiт. Багiров з'явився з повiдомленням, що батальйон рушає далi. З Буди на звiльнений Пешт били нiмецькi гармати. Один снаряд потрапив у Парламент, руйнуючи купол i безцiннi статуï. XXV Воïни лаштувалися до маршу. Пiсля вечерi група бiйцiв розвела вогнище в якомусь гаражi. Люди сушили одяг, пили чай прямо з казанкiв. Серед присутнiх були Черниш i Воронцов. Солдати говорили про те, скiльки рiзних цiкавих речей у цiй краïнi, але нiхто не прагнув щось придбати. Найголовнiше завдання для них сьогоднi — закiнчити вiйну. Всi замислились. Видно було, що думають вони не кожен про своє окреме, а про єдине, однакове у всiх. Це був момент тоï глибокоï задушевностi, яка так часто з'являється бiля солдатського вогнища мiжлюдь-ми, що пройшли вкупi довгу, важку путь i зрiднилися в боях. I радостi, i болi, i спогади, i мрiï для них давно вже стали спiльними, як у дружнiй сiм'ï. Черниш одержав першого листа вiд Шури. Вона писала, що разом iз Сашею Сiверцевим часто згадує полк, хоче швидше повернутися. У ïï пам'ятi золота сопка, на якiй загинув Юрiй, але вона вiдчуває себе щасливою, бо щастя — це не тiльки веселощi, а поняття значно глибше. Хто мав свiй полк i свiй прапор, розумiють, що таке щастя. Женя дочитав листа. Бiйцi одержали команду шикуватись. Прапороносцiв викликали стати першими в колонi. Вони довго ще йтимуть, стискаючи зброю. Золотий вiнчик прапора, погойдуючись, буде весь час поблискувати над головами бiйцiв. Книга третя ЗЛАТА ПРАГА I Весна була ранньою. Пiд сонцем висохли солдатськi шинелi i стали трохи легшими. Шляхи були сухими i курними. Але бiйцям подобалась ця курява, бо вони чекали весни. Особливою була ця весна для Маковея — молода кров грала в його жилах. Вiн готовий був закохатись у кожну дiвчину. Вся рота хвилювалась за молодого телефониста, коли вiн надовго зникав. У хлопця в головi були лише мрiï. Порiвнявшись iз Романом Блаженком, який часто любив вести мову про дружбу i взаємодопомогу, Маковей розповiв йому про словацьких красунь, яких бачив на вулицi. Вiн зiзнався, як зустрiв одну дiвчину, а потiм виявилось, що то був хлопець, який перев'язував коня. Старшi вiками бiйцi научали Маковея як сина, щоб не знайомився з iноземцями, бо через такi спiлкування гине багато наших солдатiв. У дiвочий одяг вдягається безлiч ворогiв. Хома Хаєцький тепер став старшиною, бо Васю Багiрова i ще кiлькох бiйцiв взяли у полк прапороносцями. Сонце йшло на захiд i утворювало чудове золоте сяйво у хмарах. Кожен воïн, дивлячись на небо, бачив щось своє. Хома уявив трактор, Маковей — мiсто. Можливо, саме такою i є насправдi Злата Прага, про яку так часто чули тут солдати. II Обов'язки старшини значно змiнили Хому Хаєцького. Одного разу вiн одержав безлiч нарiкань вiд Iвана Антоновича за те, що стояв на посту замiсть ïздових. Ротному було приємно, що Хаєцький чуйно ставиться до товаришiв, але можна обiйтись без перевантаження. Хома став значно упевненiшим у собi. Коли вiйська пересувалися через гори, дощi лили нещадно. Скориставшись тим, що машини з боєприпасами наздогнали мiнометникiв, Хаєцький вирiшив завантажитись. Пiдводи негайно було звiльнено вiд особистих речей товаришiв i навiть ротного. Персональнi iнтереси для старшини тепер стали на останньому планi. Головне завдання зараз для нього — турбота про воïнiв. Через мiсяць Хома повнiстю призвичаïвся до своєï почесноï мiсiï i виконував накази сумлiнно. Пересування вiйськ стало значно кращим, бо стежки повисихали i долались легше. До того ж, мiсцевiсть Словаччини дуже нагадувала Украïну, а це пiдбадьорювало наших воïнiв. Ill Сагайда зовсiм недавно наздогнав свiй полк пiсля госпiталю. Проходячи якось селом, вiн почув розмову двох солдатiв: Ось ти кажеш, Мартинов, помста, зненависть... А по-моєму, не лише зненависть, а й любов рухає армiï вперед... Цi слова нагадали Сагайдi Брянського. На окраïнi села до Володьки пiдiйшла стара жiнка, запросила його до своєï господи. У хатi було дуже бiдно, але чисто. За ширмою спала зовсiм юна дiвчина, одягнена i взута. Стара поскаржилась, що донька дуже хвора, напiвсвiдомо одягається, щоб iти в гори (вона партизанила i в горах застудилася). Потiм господиня розповiла про солдата — росiянина Стьопу, який воював у цих краях. А тим часом прокинулась дочка господинi Юлiчка. Дiвчина ласкаво звернулась до Сагайди: Братку!.. IV Хома весь день ходив по селу, пропагував колективiзацiю. Його термiново викликав майор Воронцов, який боявся, щоб Хаецький не наговорив зайвого й не вскочив в якусь халепу. На виклик полiтрука вiн прийшов у супроводi кiлькох селян, якi пiдтримали свого нового друга, погоджуючись iз правильнiстю його суджень. Потiм Хома пiшов муштрувати та одягати поповнення. V Пiсля зустрiчi з Юлiчкою Сагайда по-iншому почав дивитись на свiт, почав любити людей, неначе вiдкрив у собi щось нове i незбагненне, якiсь невiдомi ранiше почуття. Навiть обличчя бiйцiв стали йому рiднiшими. Звернув увагу, що всi бiйцi i офiцери переодяглись у лiтню форму. Iван Антонович саме примiряв новi чоботи, але, вiдчувши, що вони важкi, знову взув старi, залишивши обнову на День Перемоги. У Сагайди пiсля госпiталю не складалися стосунки з Кармазiним. Вiн знав ранiше Iвана Антоновича як командира сусiдньоï роти. А тепер не змiг вибачити колишньому вчителевi його посади, бо вважав, що ротою Брянського має керувати не така людина. Тому Сагайда тепло ставився до тих бiйцiв, якi воювали саме з Брянським, i зневажав усiх новачкiв. Iван Антонович повiдомив, що надiйшло поповнення, але у взвод Сагайди не дав жодного солдата, залишаючи там колектив колишнього складу. Новачки йшли пiд командуванням Черниша. Сагайдi це було образливо, адже вiдчувалась недовiра до його командирських здiбностей щодо виховання молодих бiйцiв. Прийшов Маковей, розповiдав про своє братання зi словацькими партизанами. Виявилось, що вiн теж чув про партизанського вожака росiянина Стьопу, який загинув мiсяць тому у Татрах. Прiзвища героя нiхто не знав, але всi були впевненi, що вiдгукнеться сiм'я загиблого на його пiснi, якi спiвали у цих краях. VI Полк знову знявся в похiд. Десь попереду вже клекотiв бiй. Сагайда був вiдвертим iз командиром взводу бронебiйникiв Герасимом Теличком. Вiн довiрив йому своï потаємнi думки пiсля зустрiчi з Юлiчкою, з ним радився, з ним жартував, кепкуючи з Iвана Антоновича. Але розмови його вже не були злими. Навiть про командира роти вiн не думав погано, промовляючи: Як не кажи, а вiн — Антонович — теж чесно протоптав свою тисячу кiлометрiв, щоб визволити оцю Грiнаву... Трудяга, вiл! Про Черниша Сагайда теж вiдгукнувся тепло, по-дружньому. Для нього не було таємницею, що Євген кохає Ясногорську, пише ïй холоднi сухi листи, вважаючи, що не має морального права кохати наречену загиблого друга. Сагайда не засуджує Черниша, а навпаки, радить освiдчитися дiвчинi. Тут справа серйозна... Коли вже Євген не може переламати себе, коли це для нього перша й остання... Коли й вона його щиро серцем обрала... То тут потрiбен iнший пiдхiд, — фiлософствував вiн. Володька вважає, що справжньою чистою любов'ю не можна образити пам'ятi Брянського. Юнак ставив себе на мiсце загиблого друга. Гинучи сам, я хотiв би, щоб моє кохання було як прапор, пiдхоплене iншим i чесно пронесене ним далi, крiзь усе життя... Щоб у ваших почуттях билося моє почуття, щоб у вашiй вiрностi жила моя вiрнiсть, — вголос мiркував Сагайда. Черниш iшов мовчки i думав про Ясногорську. Вiн i хотiв, щоб вона швидше повернулася, i боявся ïï повернення. Попереду, зовсiм близько, розгорнувся бiй, бiйцi вже тримали зброю напоготовi. VII Євген одержав листа вiд Сiверцева. Саша не почував себе слiпим, бо поруч iз ним знаходились люди, якi пережили на вiйнi тi ж страхiття, що i вiн. Листа пiд його диктовку писала медсестра Лiда. Саша вiдчував себе нескiнченно багатим вiд того, що у нього були бойовi друзi, були спогади, є Батькiвщина. Вiн вважав, що на цiй вiйнi здобув значно бiльше, нiж втратив, бо вiдчував себе переможцем i визволителем. Проïжджаючи через знайомi мiсця, Сiверцев сприймав ïх як рiднi. Рiдними вважав i визволених людей. Сашу переповнювали найкращi почуття, вiн вважав щасливими тих, кому ще доведеться пiти у бiй. VIII Черниш готував до бою новачкiв. Вiн дуже хвилювався за молодих, недосвiдчених хлопцiв. Серед них було кiлька вже бувалих солдатiв, якi повернулись iз госпiталiв. Але були й такi, хто вперше тримав у руках зброю. Один з бiйцiв, рядовий Ягiдка, усi вiсiмнадцять рокiв свого життя витратив на найми. Почуваючи себе вiдповiдальним за долi ввiрених йому людей, Черниш намагався пiдняти дух кожного окремого воïна. Вiн наголошував на необхiдностi збереження фронтовоï дружби. Наприклад, Ягiдка вважав себе самотнiм i нiкому не потрiбним. Черниш розвiяв його песимiстичний настрiй, довiвши значущiсть кожноï людини не тiльки на вiйнi. IX — X У Воронцова з Самiєвим тривала коротка суперечка щодо того, де мають знаходитись прапороносцi. Самiєв доводив, що без прапора немає полку, тому прапороносцiв слiд поберегти. Воронцов же хотiв переправити ïх першими, щоб пiдтримати дух солдатiв пiдчас наступу. Бiйцi одержували останнi вказiвки щодо бою. На переправi найголовнiшими знаряддями будуть не кулемети, а весла, хоча передбачалася зустрiч з ворожими танками. Аж ось надiйшов наказ виступати в бiй за Мораву. Десанти швидко кинулися у човни. Вони досить умiло орудували веслами, але вороги почали обстрiлювати ïх iз мiнометiв та гармат. Люди опинились у водi. Черниш наказав ïм хапатись за його човен. Вiн плив повiльнiше, щоб солдати могли врятуватись. Аж ось пiсля вибуху човен пiшов на дно. На щастя, всi бiйцi виринули — берег був близько. Черниш подивився на своïх новачкiв як на рiдних — зрадiв, що всi живi. XI — XIV Хаєцький не мiг чекати. На його пiдводах були боєприпаси, а за Мора-вою кипiв бiй. Начальник переправи ïх не пропустив. Треба було шукати iнший мiст. Хома хитрощами iншим шляхом переправив пiдводи. Довелось довго шукати свою роту. Коли дiсталися до мiсця призначення, дiзналися, що Iвана Антоновича вже вбито, доповiдати треба Чер-нишевi. Бiй був такий запеклий, що Маковей не мiг вискочити зi своєï ями, щоб полагодити розiрваний зв'язок. Пораненi кликали на допомогу, боячись, що ïх залишать. Майор Во-ронцов заспокоював ïх, хоча полк повинен рухатись тiльки вперед. Командири i рядовi бiйцi розумiли, що для багатьох iз них це буде останнiй рубiж. Пiдкрiплення не було. Можна було зайняти оборону в лiсi лiворуч, але тодi б оголився увесь правий фланг. У той момент, коли було особливо важко, Воронцов викликав прапороносцiв. Самiєв спочатку розлютився, але потiм виструнчився i вiддав честь прапоровi. Цей прапор вiдразу пiдняв дух бiйцiв у полку. Фашисти пiшли у наступ танками. Пiдкрiплення нашим вiйськам не надходило. Аж ось нарештi прибiг солдат i повiдомив, що прийшла пiдтримка — винищувальний протитанковий артилерiйський полк. Воïни пiднялися в атаку... XV Смерть Iвана Антоновича приголомшила бiйцiв. Завжди розсудливий, вiн користувався особливою повагою. Нiкому не спадало навiть на думку, що Кармазiн може загинути. Коли його не стало, бiйцi почали звертатись зi своïми проблемами до Черниша. Євген за короткий строк завоював довiру i повагу у своïх товаришiв. Незабаром прийшов i наказ на призначення Черниша командиром роти. Минуло кiлька днiв. Нашi вiйська увiйшли на територiю Австрiï. Атаки стали короткими i, бiльшою мiрою, нiчними. Бункери, в яких колись розливалось вино, стали схованками для фашистiв. Здавалось, що все навколо дихало вiйною. XVI — XVII Пiдчас штурму великоï залiзничноï станцiï Хаєцький вирiшив будь-що дiстатися своєï роти, а не маскуватись у вибалку. В такi хвилини Хому нестримно тягло до своïх вогневикiв. З ними на передньому краю, у самому серцi бою, вiн вiдчував себе певнiше й безпечнiше, анiж у справдi — таки безпечнiм, необстрiлюванiм вибалку, але без них, без своïх вогневикiв. Вiн скомандував ïздовим швидко перетинати залiзничну колiю. Зруйноиване селище не подавало ознак життя. Хома зупинив пiдводи i пiшов далi сам. У кiнцi вулички бiля сараю вiн побачив якiсь постатi, кинувся до них, а потiм раптом стрибнув у воронку, зрозумiвши, що то нiмцi. Вороги вовтузились бiля замка, чимось обливали дерев'яну будiвлю. Автоматна черга пронизала бiльшiсть фашистiв. Iншi кинулись урозтiч. Хома побiг до вже палаючого будинку, вiдчував, що там люди. Збивати замок довелось уламком рейки. Люди вискакували з примiщення i бiгли в степ. Очi ïх були склянi вiд жаху. Лише худеньке дiвча зупинилось, зрозумiвши, що це радянський солдат, i погукало всiх iншiх. Через кiлька хвилин Хому обступили люди рiзних нацiональностей, яким вiн врятував життя. Серед них були поляки, словаки, украïнцi, росiяни, французи i один араб. Хома показав людям звiльнену територiю, i вони пiшли на схiд. Дiвчину, яка першою зупинилась, звали Зiнькою, вона була з Украïни. Всi в'язнi були цивiльними людьми, завезенi в Нiмеччину на роботи. Дiзнавшись про наближення наших, фашисти вирiшили знищити ïх. Якби Хаєцький спитав прiзвище дiвчини, то дiзнався б, що то була єдина сестра Сагайди, яку вiн мрiяв розшукати. Хома вночi добрався — таки до своïх, розповiв ïм про злодiяння нiмцiв. У вiльнi хвилини вiн проводив зi своïми ïздовими полiтзаняття: знайомив з тим, що вiдбувалося на фронтах. Розповiдав, що фашисти переодягалися в цивiльний одяг, i вимагав вiд ïздових обережностi. XVIII — XX У Берлiнi над рейхстагом вже майорiв червоний прапор, а тут, на кордонi Чехiï i Австрiï, йшли запеклi боï. Ворог перестав бути якимось великим з'єднанням, а являв собою величезнi банди. Бiйцi копали окопи. Пiд час артпiдготовки Черниш готував себе до командування вогневими трьох рот. Треба випробувати новий метод швидкiсноï стрiльби. Євген поставив у перший взвод Сагайду, там з новачками було важче. А його обстрiляний взвод передали молодому офiцеровi Маркевичу. Невдовзi вiд Шовкуна всi дiзнались, що повернулась Ясногорська. Погляди всiх бiйцiв звернулись до Черниша. Вiн почервонiв i, нiчого не сказавши, повiв солдатiв на стрiльбище. Згодом пiсля занять командири рот вiдпочивали на вершинi пагорба. Очi Євгена були спрямованi на дорогу — вiн чекав Шуру. Раптом пiшов дощик, загримiв перший весняний грiм. Черниш згадав, як рiк тому вони тамували спрагу дощовою водою, яку збирали у плащ — палатки, як дiлив вiн ïï з Брянським. Раптом Євген почув дiвочий голос — Шура була вже в розташуваннi його роти. Бiйцi погукали Черниша. Вiн привiтався з дiвчиною, знiяковiв. Але поруч були дружнi пiдбадьорливi погляди його бiйцiв. Євген вiдчув, що вони розумiють його почуття i пiдтримують. Вся рота радiє, що мiж Чернишем i Шурою зароджується кохання. Коли Шура з Шовкуном йшла приймати взвод, то увесь час згадувала своє перебування в госпiталi. Там ïй не вистачало Євгенових листiв. Вона сердилась, що вiн так рiдко i лаконiчно писав. А коли побачила його, то все забула. Потiм Шуру здолали суперечки. У Шовкуна вона спитала, чи правильно поводилась на вогневiй. Але Шовкун заспокоïв ïï, бо за неï i Євгена радiла вся рота. XXI Шура пообiцяла мiнометникам прийти на вечерю. Але ïï довго не було, i Черниш сам пiшов по неï у санiтарний взвод. Дiвчина з санiтарами вже йшла на вогневу — там мало прийти поповнення. За цi кiлька годин вона змiнилась, уникала розмови з Євгеном. Здавалось, що мiж ними назавжди став Брянський. XXII На передову надходило поповнення. Танки почали тiснити пiдводи Хаєцького. Спочатку старшина сварився, а потiм пiшов знайомитись iз сусiдами. Розповiдав танкiстам про свiй винятковий полк, про обдарованих командирiв i бiйцiв. Виявилось, що бригада танкiстiв нiтрохи не гiрша за полк Самiєва. Вони запевнили Хому, що це останнiй бiй. Розмова про закiнчення вiйни заполонила думки Хаєцького. Повертаючись до своïх, вiн подiлився новиною з Маковеєм, який у цей час мрiяв про Шуру (вдень пiдчас вiдвiдин ïхньоï роти вона привселюдно жартома розцiлувала хлопця). Телефонiстовi було цiкаво, що особливого Ясногорська знайшла в Чернишевi, обравши його пiсля смертi Брянського. Розглядаючи лейтенанта, який заглянув у його окопчик, Маковей для себе вiдзначив, що Євген — найкращий з офiцерiв полку. З передовоï почали надходити першi пораненi. Черниш дiзнався вiд них про Шуру, турбуючись за ïï життя. XXIII — XXIV Перед боєм Хаєцький вперше в життi стояв у повний зрiст, не боячись вибуху чи ворожоï кулi. Вiд цього вiн зрiс у власних очах. О шостiй ранку розпочався бiй. Мiнометною пiдготовкою керував Черниш, вперше було застосовано його метод швидкiсноï стрiльби, який дав дуже хорошi результати. У цьому бою пiдчас форсування австрiйськоï рiчки всi роди вiйськ злагоджено виконували своï функцiï, пiдтримуючи один одного. Черниш побачив попереду Ясногорську i пiшов ïй назустрiч. Маковей прагнув привернути увагу дiвчини до себе, та вона його не чула. Проходячи повз убитих солдатiв ворожоï армiï, Шура морщилась, уявляючи, що серед них є тi, хто в 1941 роцi розпочинав цю вiйну. XXV — XXVII Визволене чеське мiсто з радiстю зустрiло переможцiв. Хома жваво спiлкувався з мiсцевим населенням. Робiтники заводу сказали, що хазяïн пiдприємства втiк, а союзницька авiацiя розбомбила завод пiсля того, як нiмцiв вже не було. Чехи вболiвали за своï пiдприємства, бо вони мали залишитись народовi. Пообiцявши розiбратись, Хома наздогнав Воронцова. Той пояснив старшинi, що великим капiталiстичним державам невигiдно, щоб у таких краïнах, як Чехiя, розвивалась промисловiсть. Але договорити вони не встигли, бо полiтрука викликали в штаб. У розмовi з Козаковим Хаєцький дiзнався про антифашистське повстання у Празi. Саме туди вiдправлявся тепер полк Самiєва. Вийшовши на шосе, бiйцi зрозумiли, що нашi танки вже в мiстi, але не втрачали надiï i самим стати на допомогу повстанцям. Розвiдники вирвались далеко вперед. Але полк чомусь затримувався за поворотом. Це непокоïло Козакова. Коли б Козакова запитали, де кiнчаються його суто службовi, офiцiйнi справи i де починаються особистi, то вiн тiльки здвигнув би на це плечима. В полку для нього вже давно все стало особистим. Однополчани були йому кровною рiднею, зброя — ремеслом, прапор — родинною святинею. Тому, почувши на узлiссi позад себе наростаючу стрiльбу, вiн iз розвiдниками помчав назад. Бiйцi стрiляли в небо, обiймали один одного, над головами майорiв прапор полку. Це була довгождана Перемога. Самiєв наказав припинити стрiльбу, бо треба берегти патрони. Групи нiмецьких вiйськ вiдмовились капiтулювати i йшли на захiд. ïх треба було наздогнати. Так що зброя була ще потрiбна. Але навколо вже був мир. Чеськi дiвчата заквiтчали Шуру вiнком i стрiчками. Хаєцький вiз у сiдлi двох чеських дiтей. З Ягiдкою вiтався старий чех. Люди братались iз визволителями. Наших бiйцiв тут чекали. Сагайда згадував загиблих, особливо Брянського. Настрiй у всiх був пiднесений. Раптом почули команду, що праворуч з'явились ворожi танки. Це було 9 травня. XXVIII — XXIX Ворожа колона наближалась на полк Самiєва. Можливо, вона нашвид-коруч була зiбрана iз залишкiв недобитих угруповань. Це був ворог, який не думав капiтулювати. Полк приготувався до бою. Частина бiйцiв, яка вiдiрвалась вiд основноï маси, не вiдчувала небезпеки i занурилась у лiсi. Там була i Шура. Переднiй нiмецький броньовик почав стрiльбу по узлiску. Заревли гармати... Колону було розбито, але остання частина фашистського угруповання ринуласьулiс. Самiєвцi оточили ворога, змикаючи кiльце. Есесiвцi вперто боронилися. Серед наших було багато поранених. Але пiсля короткого бою мiнометники взяли в полон бiльше нiмцiв, нiж було ïх самих. Маковей захопив генерала i дуже цим пишався. На шосе було людно, по долинi бiгали стривоженi осiдланi конi. Маковей впiзнав Щуриного коня. Шовкун iз забинтованою головою, з очима, повними слiз, йшов назустрiч мiнометникам. На солдатськiй плащ — палатцi автоматчики несли Ясногорську. Шура перев'язувала комбата, коли фашист двома розривними кулями вистрелив ïй у спину. Заквiтчана вiнком, який не встигла зняти пiдчас бою, Шура лежала спокiйна i вродлива. Поруч неï йшов убитий горем Черниш. Маковей не мiг прийти до тями — смерть дiвчини приголомшила його. Всiх загиблих у цьому бою поховали в однiй братськiй могилi, визначивши дату: 9 травня 1945 року. Черниш порiвнявся з Маковеєм. Вони стали ближчими один одному, бо обидва любили Шуру. XXX Злата Прага в день Перемоги була i справдi золотою. Трiумфували мiсцевi жителi i воïни — визволителi. Всi люди свiту по — новому тепер дивились на наших бiйцiв. Солдатармiï — визволительки, вiн — великий справедливець, вiн власними грудьми захистив народи свiту, по яких могутнi розбiйники мали пройтись потопом. А полк Самiєва йшов празькими вулицями. Монолiтною, зiмкнутою колоною, при розгорнутiм прапорi, обличчям до сонця... Таким пройде вiн через Прагу, на льоту карбуючи по стiнах чеськоï столицi своï славетнi указки. Таким вилетить вiн за мiсто, в золоту iмлу далеких, незнайомих дорiг. Випробуваний всiм. Готовий до всього.

Метки ЛIТЕРАТУРА XX СТОЛIТТЯ, ПРАПОРОНОСЦI, ОЛЕСЬ ГОНЧАР, твiр, стислий, короткий, скорочено, уривки, основна, думка, переказ
ПрапороносцI