Новела з роману Тронка ЗалIзний острIв



Категории Олесь Гончар ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Блакитнiє море. Дитячим щебетом розпочинається ранок на одному iз мальовничих пiвостровiв. Тут дитячий табiр вiдпочинку. Люди в ньому веселi, безжурнi, але й серед них видiляється Тоня Горпищенко зi своïми вигадками i завзяттям, i голосом, як веселий дзвiночок. Хоч нiкому й не потурає, як i ïй самiй батько не потурав, умiє всякого приструнити, Тоня завжди в оточеннi дiтлахiв. Умiє вона ïх зацiкавити, розповiсти про кожну рослинку й комашку, водить у походи. Дивитися в степу особливо нi на що, то ж вожата веде малюкiв до очеретiв, до криницi з прiсною водою, про яку ходять легенди. Перед вихiдними Тоня стає схвильована, бурхливо-радiсна. Подруги вже знають, що чекає на побачення з хлопцем, i просять начальника табору вiдпустити ïï. Щоб скоротити шлях до радгоспу, дiвчина бреде неглибокою затокою, через водоростi, здригаючись вiд доторкiв медуз. Серце палає вiд передчуття зустрiчi. Сьогоднi ïï Вiталик чергує на радiовузлi, вiд лупатися йому не можна, то ж вона сама прийде. Радгосп ще спав мiцним трудовим сном, коли Тоня, вся мокра, пробралася в садок, де спав на розкладачцi Вiталик. Хлопець одразу ж прокинувся, пригорнув ïï. Уранцi мати Лукiя Назарiвна поïхала на грузовику в сусiднiй колгосп, а Вiталик iз Тонею на мотоциклi степом по в'язких кучугуpax — до моря. Дiвчина мiцно обнiмає хлопця, i вони мчаться, аж вiтер гуде. Нарештi — море. Лiниво плюскотять хвилi, чорнiють на березi водоростi. Далеко бiлiє рибальська хатина, а бiля неï — корова. Вона забрела у воду, рятуючись вiд спеки, й тепер зацiкавлено дивилася на прибульцiв. Хлопець i дiвчина смiються, купаються, бризкаються, жартують. Вiталик вiдвiв свiй мотоцикл до хатини (там жив його далекий родич Сухомлин, i хлопець часто допомагав йому смолити човни), узяв баркас i зiпхнув його у воду. Дядька не було, i юнак почував себе трохи господарем. Вирiшили попливти до судна, що виднiлося на горизонтi. Це був покинутий корабель, багато жителiв уже плавали туди, та й Вiталик теж, добувати свинець i всякi там радiодрiбнички. Пливли вже цiлу годину. Берег вiддалявся, ледь виднiвся, а корабель усе не наближався. Стало навiть трохи лячно. Тоня нiколи так далеко не запливала. Аж ось уже й сiре залiзне громаддя корабля. Висока щогла похилена, з неï звисають якiсь проводи. Для Тонi тут усе сповнене таємничостi, якоïсь заборони. Судно грiзне, похмуре, вiд усього вiє запустiнням. Пiдпливли до борту. Тоня вхопилася за iлюмiнатор i вилiзла на палубу. Але одразу ж затанцювала босими ногами — залiзо було, як розпечена сковорiдка. Дiвчина закричала, щоб Вiталик швидше кидав ïй босонiжки. Хлопець теж пiднявся на корабель, i Тонi стало веселiше. Почуття гостре, нервово-лоскiтне охопило ïï. Хотiлось смiятись, кричати, галасувати так, щоб усi почули! ïхнiй крейсер. Двоє ïх, двоє закоханих, на великому вiйськовому суднi. Нiколи, звичайно ж, не було на цьому вiйськовому суднi закоханоï пари, щоб отак — вiн i вона. Лунали тут суворi команди, накази, радiопозивнi, номери, шифри — все службове, суворе, владне. А тепер ïм скорилося це тисячотонне сталеве громаддя, на сталевiй аренi могутнiх рудо-iржавих палуб владарює смiх, ïхня любов! Вони пiшли по кораблю. Тонi все було цiкаво — i скловата, i пробоïни, рванi дiрки, якими вкрита палуба, i зяючi люки. Коли дiвчина спитала, що то за дiрки, Вiталик зам'явся, перевiв розмову на iнше й сказав, що полiгоном пахне. Йшли неквапом, оглядаючи кубрики, рубки, люки. Вiталик застерiгає — можна через необережнiсть зiрватися вниз. Тоня глянула вгору й побачила високо-високо щось, як шпакiвню. То було мiсце для сигналiста, того, що дивиться вперед. Вiталик, як мавпа, чiпко подряпався угору. Раптом зблiд, дивлячись у море. Дiвчина й собi подивилася. Далеко вiд них гойдався ïхнiй човник, що, очевидно, вiдв'язався вiд корабля. Наздогнати його вже не можна було. Звечорiло. На березi засвiтилися вогники. А вони сидять, як сироти, мерзнуть — залiзо дуже швидко вистигає. Тоня, наплакавшись, схилилася хлопцевi на колiна й задрiмала. Вiталiй картає себе нещадно. Як вiн мiг завести дiвчину в смертельну пастку? Тут ïх чекають не лише спрага й голод, а й бомби, адже це — полiгон для нiчних тренувальних бомбардувань наших лiтакiв. Тоня теж картала себе — як вона могла, чому не зупинила таку небезпечну витiвку. ïх шукатимуть, звичайно, але нiхто не подумає, що вони тут. А ще як знайдуть порожнiй човен iз одягом. Вiталик думав, як ïм урятуватися. Уранцi вiн обстежить двигуни. Раптом ïх можна якось запустити. Хлопець сказав Тонi, що пiсля того, що сталося, вона мала б його ненавидiти. У дiвчини ж прокинулося якесь нiжне, материнське почуття. Недаремно вона обрала Вiталика, якого вважала за найрозумнiшого, найталановитiшого. Вiн, хоч i скромний, але з тих, що роблять великi вiдкриття. Раптом почувся гуркiт лiтака. Хлопець шарпнув Тонго, потяг у якусь будку. Та не зрозумiла, i тiльки згодом до неï дiйшло, що вони — мiшень, ïх бомбитимуть. Скiльки ж вони тут перебуватимуть? Дiвчинi згадалися чомусь братовi слова про те, як важко бомбити море в зоряну нiч. I про те, як льотчики iнколи не повертаються, наче й досi живуть там, у зоряних висотах. Зажеврiв схiд, темнiє на березi Центральна садиба. Вiталик вирiшує, що не занепадатиме духом, буде шукати, боротись, спробує викресати вогню, добуде забортовоï води. А поки що цi двiйко, що на суднi, забравшись на бак, сидiтимуть на своєму залiзному островi, ждучи нiчного удару, сидiтимуть, мовчазно зiщуленi, мов останнi дiти землi, мов сироти людства!

Висновки Новелу Залiзний острiв у романi О. Гончара Тронка називають твором-засторогою. Адже гуманiстичнi цiнностi, та й саме життя людини часто опиняється пiд загрозою цивiлiзацiйних процесiв. I як важливо при цьому зберегти здатнiсть сучасноï людини до захисту свого єства, своïх почуттiв. Закоханi через свою легковажнiсть опиняються на вiйськовому кораблi, який служить полiгоном для нiчних бомбардувань. ïхнiй човен вiдв'язався, i вони не можуть повернутися. Але не впадають у вiдчай, прагнуть знайти порятунок, не втрачають своєï людськоï гiдностi, своïх почуттiв. Кiнець кiнцем вони врятувалися (про це в iншiй новелi, Тронка). Вiталик знайшов спосiб за допомогою скельця добути вогню, запалив одяг, i цей сигнал помiтили на полiгонi, послали за ними катер. Довго потiм вони не могли без внутрiшнього здригання згадувати про цю пригоду. Головне ж — залишилися гiдними звання людини, не зрадили своєï любовi.

Метки Новела з роману Тронка, Залiзний острiв, ОЛЕСЬ ГОНЧАР, Стислий виклад твору, Скорочено, Уривки, УКРАÏНСЬКА НОВЕЛА, ОПОВIДАННЯ, Новела, роману, Тронка, Залiзний острiв, твiр, стислий, короткий, скорочено, уривки, основна, думка, переказ
Новела з роману Тронка ЗалIзний острIв